Від «області» до «краю»

Вимога федералізації з боку сепаратистів — це визнання того, що конституційна унітарність не дає їм права на вихід із складу держави. Їх надихає випадок із Кримом. У нас тепер є досвід, що таке унітарна держава з однією територіальною автономією і двома особливими суб’єктами — Києвом і Севастополем. Дати можливість утворитися Донецькій республіці зі своєю конституцією, парламентом, урядом (потенційно і президентом) — означає потурати її відділенню від України. Крім того: як бути з рівністю прав «народів» усіх інших областей? Дніпропетровської, Кіровоградської і т. ін.? Геть усі області перетворити на республіки? Чи збирати їх групками?

Запропоноване урядом підвищення повноважень у сфері економіки та самоуправління    — схвалюється усіма, як правильний підхід до децентралізації влади. Але виборність губернатора — така ж загроза управління державою, як і федералізація кожної області. Виборними мають бути ради — обласні, районні, міські та їх голови. От їм і мають передаватися повноваження.

Політичними та ідеологічними питаннями, проблемою збереження територіальної цілості держави, її керованістю, силовими структурами мають займатися представники президента України, ним же призначені, як було з головами адміністрацій.

За версією російської «Новой газеты», під федералізацією України розуміють її розчленування. Мова йде про три федеральні округи. Перший, потішний — Закарпатський, точніше «русинський», як нібито споріднений Росії. Два інших мають поділити Україну на російськомовну південно-східну частину (8 областей, що голосували за Януковича) та етнічно україномовну, але як і Білорусь, відрізану від моря (та великої промисловості), решту. Тобто той самий варіант, що і воєнне захоплення території від сходу до Придністров’я, лише нав’язаний погрозами відкритої війни і відтермінований. Фактично, за Жириновським (і Путіним) це майбутні федеральні округи РФ. Номерів для них, як він сказав, вистачить.

Більшість антимайданівців на сході, вимагаючи федералізації, навряд чи розуміють, який сенс вкладається в це поняття. Мова йде про підвищення статусу, типу «Донбас треба поважати». А всіх інших?

Вважаю, що для підняття самоповаги у всіх частинах України без зміни нинішнього територіального устрою, варто лише ввести замість означення «області» нове поняття «краю». Власне кажучи, воно і так присутнє, зокрема коли ми пишемо і говоримо Донецький край (Донеччина), Луганський край (Луганщина), Полтавський край (Полтавщина) тощо, але є й області, де назви не збігаються з назвами обласних центрів, наприклад, Волинський край (Луцьк), Закарпаття, Закарпатський край (Ужгород). Так само природно звучить не тільки Прикарпатський край (Івано-Франківськ), але й Слобожанський край (Харківщина, Харків), Приморський край (Одеса), Запорізький край (Запоріжжя). Здається, до цього терміну легко буде звикнути, бо з усіх країв складається єдина країна — Україна.

І не треба ніякої федералізації, зокрема за романтично-етнографічною моделлю, яку необачно запропонував В’ячеслав Чорновіл. Цим його мрійництвом не раз уже скористалися антиукраїнські агітатори за розчленування України.

Тим паче не може Україна виконувати настанови Москви, як їй укомплектовувати свою територію. В часи СРСР це було й на користь Україні, не слід це забувати. Можна навіть це підкреслювати в розмовах з неагресивними носіями ідей федералізму на сході, які хочуть бути почутими. Проте зараз — в умовах незалежної держави — неприпустимо ззовні диктувати, який територіальний устрій у нас має бути.

Кожен обласний центр має зберегти свій статус центру певної території, як це історично склалося. Але, набравши відповідальних повноважень, стати тепер центром близького йому та місцевим жителям краю. Зберігаючи єдину державну мову, вони можуть регулювати мовний режим так, як це їх влаштує.

Володимир ПЕТРУК, науковий співробітник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова творчого об’єднання публіцистів НСП України