Від земного – до вічного
Ці дві якості нашого щоденного життя тісно переплелися минулого тижня на Волині. З усім народом прикордонна з Європою околиця держави вшанувала пам’ять жертв голодоморів — і, водночас, активно обговорювала шокуючий факт, який трапився у одному з віддалених сіл: вітчим, караючи 10-річного пасинка, побив його і закрив у... холодному льосі. Визволяти хлопчика довелося аж сільському голові. Проте за одним начебто банальним, на жаль, побутовим фактом постала ціла проблема, коли діти неблагополучних батьків (а такими вони є у цій родині) часто бувають і голодні, і холодні. Водночас інша подія, яка повинна була б мати всенаціональне значення — презентація відреставрованої чудотворної ікони Холмської Божої Матері XI—XII століть, наче засвідчувала: усе минає. Одна віра — вічна. Навіть віра маленького хлопчика в своє краще майбутнє...
Іван ГІНЧУК, сільський голова села Прип’ять Шацького району:
— У цій родині крім старшого Юрка, він від першого шлюбу мами, підростає ще троє спільних дітей. Але тільки до пасинка 42-річний вітчим ставиться надто жорстоко. Я живу недалеко від них, на сусідній вулиці, то у вихідні наче на роботу мушу туди ходити й слідкувати, як батьки себе поводять. На перший погляд, вони не геть пропащі: тримають і корову, і свиней, і город обробляють. Якби ж не пили!.. Багатодітних сімей у селі вистачає, але всі інші — благополучні. Тут же проблема в тому, що запиває не так чоловік, як сама мама. Він з поля втомлений повернеться, а вона вже «готова», або щось з дому винесла. Проблема в тім, що живуть фактично лише з «дитячих» грошей, і таке враження, що й народжують дітей заради них. Засмучує, що держава в цьому плані щось не продумала: гроші за народження дітей виплачують, а контролю за ними — нема. Я чув, що в Америці батьки повинні представити в спеціальну службу чеки за товари для дітей, і лише тоді їм повернуть гроші. А я чи моя секретарка сільради беремо того батька чи матір за руку й ведемо на базар у Шацьку. І там ходимо з ними, заставляючи купити одяг для дітей чи щось із їжі. Таким чином примусили придбати холодильник, пральну машину... Вдалося мені батька вговорити, аби гроші вони залишали у сусідки. Проте вона згодом відмовилася «тримати банк», бо ж по три рази на день бігають, просять гроші. Спробуй не дай. Ми пробували обмежити їхній доступ до грошей, так тут же прокурор видав протест. Якщо діти голодні — це прокуратуру не обходить. Це в мене голова має боліти.
Порадувало ж те, що наше село, яке знаходиться на межі трьох районів, збагатилося на бульдозер і вантажну машину. У нас, врешті, розпалося колективне сільгосппідприємство, і роздати техніку просто на майнові паї було б, вважаю, нерозумно. А так ми тепер маємо чим покійника на цвинтар завезти. Це така, якби ви знали, проблема! В інших селах, знаю, люди просто наймають машину за великі гроші. У нас ця послуга безплатна, люди ще не втратили совісті. Бо ХХІ століття, а людей на вічний спокій відвозять на підводі...
Тетяна ЄЛИСЕЄВА, завідувач Музею волинської ікони:
— Так рідко буває, щоб тиждень, який минає, був тільки добрим і святковим. Але у нас він таким і був. Нарешті після багаторічної реставрації у нашому музеї представлено чудотворний образ Холмської Богоматері. Завершена воістину свята справа порятунку ікони, яка є національною гордістю українців, але це лише перший етап реставрації. Ми представили автентичний образ Богородиці — те, що збереглося від авторського живопису. Звичайно, що віруючій людині, яка сприймає образ як власне ікону, хотілося б нині побачити його в усій красі Богородиці. А тут — тільки 70% збереженого авторського живопису... Хоча можна сказати й по-іншому: аж 70%, бо на цій іконі були нашарування десяти століть. Тепер ми маємо вирішити: чи домалювати чудотворний образ фарбами ХХІ століття, чи залишити образ таким, як є, а поруч виставити його повну копію? Швидше реставратори виберуть останнє. Адже люди хочуть біля цієї ікони не лише помолитися, а й дізнатися її історію. Порадувала дуже висока оцінка реставрації Холмської Богородиці колегами, які прибули до нас на міжнародну наукову конференцію «Волинська ікона: дослідження та реставрація» з Польщі, Білорусі, Росії, всієї України... Порадувала благословенна грамота від Блаженнійшого Митрополита Володимира, якою мене нагородили на презентації відреставрованої ікони: це визнання роботи нашого музею по збереженню і реставрації ікон. Колеги з інших регіонів були вражені такою оцінкою, бо, наприклад, львів’яни мають з представниками церков навіть судові процеси, а в наш музей старі ікони віддають охоче, бо він за 15 років зарекомендував себе як місце збереження духовних святинь народу. Порадувало й те, що минулого тижня ми представили CD-версію інтерактивної екскурсії нашим музеєм. Колеги-музейники дуже хотіли отримали собі диск з екскурсією, і ми раді, що обласне управління культури та туризму замовило ще 500 його екземплярів.
Юрій КОНКЕВИЧ, головний редактор тижневика «Сім’я і дім»:
— «А зараз буде хвилина пам’яті жертв Голодомору» — відтарабанив звичною скоромовкою ведучий, у приймачу щось поклацало — щось, що ніби мало символізувати удари метронома, — і в ефір повернулися усі «пающіє труси» та «наши раши». Метроном і двадцять секунд «пам’яті» скидалися на рекламну паузу. З центру міста долинали поминальні дзвони собору. Пошукав поглядом жалобні свічки у вікнах будинку навпроти. Знайшов дві. Здається, саме у тих квартирах вивішували блакитно-жовті стяги у День прапора. Дві свічки на чотири під’їзди п’ятиповерхівки... Не густо. Навряд чи в холодну листопадову суботу люди не сиділи вдома перед телевізорами. Не скидається і на те, що в країні скінчилися свічки. Нашому Президенту звикли дорікати за запізнення, довгі «виховні» бесіди замість динамічних прес-конференцій та закоханість у трипільські глечики. Його поблажливо назвали Пасічником і донедавна всерйоз не сприймали за реального опонента Вічному Опозиціонеру та Вічній Революціонерці. Але чи не найбільше справді занадто м’якому гаранту дісталося за «надмір уваги до Голодомору». За що сварили вас, Вікторе Андрійовичу? За дві свічки пам’яті про мільйони замордованих на 80 квартир? Все таки свічки засвітили — це радувало. Але засвітили тільки дві (!) — це засмучує й нині.
