Відчуття дисонансу та... надії
Цього року на Волині літо якось непомітно перейшло в затяжну дощову осінь, абсолютно не властиву місцевому вересню. У турботах про бульбу насущну, адже картопля є насправді другим хлібом для нашого регіону, волиняни трохи відволіклися від буденних клопотів на перший і такий довгоочікуваний візит у Луцьк Віктора Януковича, який запам’ятався найперше неймовірною кількістю міліції вздовж вулиць і цілоденними заторами на дорогах. Та все ж сподівання на повернення «бабиного літа» та зрозумілих перспектив для майбутнього економічного й соціального стану регіону є.
Марія ДОМАНСЬКА, заступник голови громадської організації «Асоціація молодих реформаторів»:
— Дисонанс, який відчула в перший день після прибуття в Україну з Португалії (а там, за кордоном, навіть наші емігранти кажуть — «на Україну», що неправильно, і для мене звучить навіть вульгарно), змусив по-новому подивитися на середовище, в якому я формувалася 22 роки й формуюся далі. Найбільший дисонанс був із людьми. Я не можу сказати, що зненавиділа своїх співвітчизників, радше мені стало дуже неприємно за них і за себе. Побувши небагато-немало, як на мене, на окраїні Європи серед сонячних смуглявих португальців, встигла оцінити порядок їхнього життя. Додалося інформації й після розмов із нашими емігрантами, сотні тисяч яких виїхали в цю країну на заробітки. Нині через кризу більш ніж половина їх неохоче повернулася на Батьківщину, ще частина поїхала в пошуках більших грошей десь до Іспанії й далі.
Це так дивно — бачити гармонійне середовище на вулицях, у барах, на пляжах, на дорогах. І дуже приємно, коли водії пропускають пішохода, який ще не встиг ступити на «зебру». Де існують нормальні й продумані велодоріжки. Де контейнери для роздільного сміття — на кожному кроці. Де більшість людей має автомобілі. Де метро не напхане пасажирами, немов оселедцями бочка. Де немає безлічі реклами, що засмічує мозок. Де інженерно-транспортну та соціальну інфраструктуру міста завдяки владі створено так, що ті люди, які живуть за межами міста (а їх багато), можуть без перешкод дістатися на роботу. Де контролери не беруть «на лапу». І де, навіть якщо ти тишком порушив закон (не застрахувався вчасно тощо), тебе знайдуть і покарають. Тут відчувається присутність прав і обов’язків, рівності перед законом, і головне — його виконання. Відчутно, що система працює на людину, а не навпаки.
Проминула доба дороги в метро, літаках, автомобілях — і я повернулася додому. Я перестала відчувати спокій, гармонію і повагу серед людей. Я повернулася в неспокій і тривогу, в дисгармонію та відчуття занепаду й безнадії. Це — не крик душі, це — порівняння та відчуття дисонансу. Я могла б звинувачувати владу у цій всезагальній депресії, але навіщо? Проблема глибша й набагато серйозніша. Це — проблема особистісна. Проблема самоідентифікації. Гуляючи вуличками міста Порто, була здивована португальським патріотизмом. На їхніх будинках можна було частенько побачити прапор Португалії. Вони люблять свій футбол, пиво, свої вулиці та краї, дані Богом. Очевидно, що їм тут комфортно. І я задумалася: а чи любимо ми свої землі? Ми тішимося тим, що є тут і зараз? Ми цінуємо багатство, яке маємо? Чи взагалі ми знаємо, що це — багатство? Чи усвідомлюємо ми себе? Ось головні питання, які я поставила собі. Я шукаю відповідь. А ви?
Мирослава ЦЮП’ЯХ, журналіст газети «Шацький край»:
— Приємно, що наш курортний Шацьк знижує звичний для сезону відпочинку божевільний темп життя. Тихим, умиротвореним входить містечко в золоту осінь, готуючись до відзначення свого 603-го дня народження (з часу першої писемної згадки), що припадає на 21 вересня, свято Різдва Пресвятої Богородиці. Мене, як і всіх шачан, радує початок грибного сезону. Він цьогоріч на диво щедрий. А ще фантастично рекордний, бо грибів — боровиків, підосичників, підберезників, маслюків — хоч косою коси. Любителі тихого полювання умудряються приносити додому по одинадцять кошиків лісових дарів.
Нещодавно, збираючи матеріал для районки, мала зустріч із цікавою й багатогранною особистістю. 70-річний шачанин Євген Цвид усьому, чого досягнув у житті, завдячує самоосвіті. Чоловік вільно розмовляє польською та англійською мовами, творить чудові зразки живопису, пише вірші, грає на гітарі, конструює техніку й ходить на яхті озером Світязь. Зустрічі з такими людьми не забуваються, після них переосмислюєш усе життя. Щаслива, що троє моїх дітей у доброму здоров’ї ввійшли в новий навчальний рік. Що в старшого сина, другокурсника економічного технікуму ім. А. Ю. Веттерів у Любліні (Польща), позаду лишилися труднощі з вивчення польської мови та нелегкий період адаптації в чужій країні. Бентежить неймовірне інформаційне навантаження учнів у школах, яке нерідко призводить до нервових зривів. У аптеках Шацька батьки вже купують заспокійливе для своїх дітей-першокласників.
Неприємно вразив початок нового сезону на українському телебаченні. Ефір — майже повністю російськомовний і захаращений безідейними, низькопробними шоу. Скрізь, зокрема в Інтернеті, потужна атака на українську мову. Буквально просякнуті словесними нечистотами групи на кшталт: «Я ненавижу украинский язык». Страшні слова страшних людей. Та самі ж і захлинуться своєю ненавистю.
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, заступник декана історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:
— Приємно вразила моя розмова з Генеральним консулом Генерального консульства Республіки Польща в місті Луцьку Беатою Бживчи під час прямого ефіру на обласному телевізійному каналі «Нова Волинь». Спілкування виявилося напрочуд невимушеним (незважаючи на дипломатичний протокол та статус), відкритим, живим та інформативним. Волинські глядачі з цікавістю дізналися про офіційну доброзичливу позицію РП щодо української євроінтеграції, прикордонної співпраці, візової політики та ряду інших актуальних саме для наших громадян питань. Генконсул вдало оминула всі гострі кути проблемних питань, котрі нав’язувались останнім часом українській стороні щодо непростого історичного минулого українсько-польських відносин часів Другої світової війни.
Зовсім неочікувано, приємно здивувало те, що рідна волинська міліція знайшла вкрадений у мене місяць тому мобільний телефон, у якому зберігається багато необхідної для мене професійної інформації. Хоча заяву я написав, будучи в душі глибоко переконаним в тому, що телефон не знайдуть. А все ж знайшли й злодіїв затримали. Погодьтеся, що на тлі подій у Врадіївці це було особливо приємно. Хочеться вірити після цього, що не все так тотально погано в МВС. Приємно здивували першокурсники спеціальності «Політологія» історичного факультету СНУ, які прийшли на творчу зустріч із Михайлом Слабошпицьким в університетську бібліотеку, і виявилися добре обізнаними з творчим доробком відомого українського літературознавця та критика.
Вкотре обурила ініціатива КПУ, яка робить все, щоб відбувся Всеукраїнський референдум щодо вступу України до Митного союзу і щоб таким чином загальмувати підписання договору України з ЄС у листопаді. Це ж треба Компартії так ненавидіти власну державу та свій народ...
Ірина КАЧАН, журналіст інтернет-видання «ВолиньPost»:
— Не уявляю, як це — сидіти на місці. Як бути без вражень, без нових відкриттів? Не знаю, як це — втрачати себе в буденності. Дім — робота — дім — не мій маршрут. Чомусь переконана, що так буде завжди. Саме про це міркувалося мені під час чергової мандрівки Україною. Тією Україною, де гарні міста і села, рідна українська мова та просто добрі люди. За два дні ми з друзями встигли, здавалося б, неможливе: Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Хотин, Хмельницький. Тернопіль — душевний кавовий ранок у файному місті з його книгарнями, голубами, пам’ятниками і затишними вуличками. Кам’янець-Подільський зустрів нас історією, величною і таємничою, гучною музикою і купою молоді, яка, як і ми, приїхала сюди на фестиваль Re$publika. Кам’янець запам’ятається фортецею, що світиться вночі, ночівлею просто неба й трохи дощовим ранком, який ми зустрічали в теплому наметі під старовинними замковими мурами. Хотин — тихий, сонячний і загадковий. Фортеця, в якій досі відчуваєш енергетику тих, хто жив там задовго до нас. Хмельницький — метушливий, дивний, веселий; місто, де, здається, історія і сучасність не помітили, як зв’язалися у вузлик. І коли ти повертаєшся додому, то засинаєш, то прокидаєшся в дорозі, коли мав би бути втомленим і дратівливим; відчуваєш, що подарував своїй душі найкраще свято — враження, які не забудеш, емоції, які дають тобі життєву силу. Подорожі надихають!. Не сидіть вдома, зберіть найнеобхідніше, тепло вдягніться і проведіть наступні вихідні в дорозі. Не забувайте про майбутнє, але живіть сьогоднішнім.
