Відновити силу радіо

Так склалася моя журналістська доля, що я 45 років працював на радіо. Хоч і була спокуслива пропозиція перейти на телебачення, яке на Волині відкрилося 1992 року. Та не прийняв її.

Чому на радіо? Бо в усі часи воно було та є доступним засобом масової інформації, яке ще донедавна практично доходило до кожної домівки і квартири. Лише в нашій області, де мешкає понад мільйон населення, функціонували 350 тисяч радіоточок та сотні тисяч приймачів. А в Україні — ця цифра добре відома — 18 мільйонів радіоточок на 53 мільйони жителів. Я не помилився: адже стільки нас проживало на її теренах на початок незалежності. То як було не працювати на радіо, коли твої репортажі, нариси, розповіді, повідомлення могли чути практично всі земляки, а при трансляції їх із Києва — вся Україна! І це при тому (хай не ображаються на мене колеги-телевізійники), що в усі часи Українське радіо (та обласні) було доступнішим, патріотичнішим за змістом, всенародним. Бо мікрофон надавався не тільки партійним і радянським функціонерам, представникам інтелігенції, а й пересічним людям — робітникам, селянам, молоді, школярам... І в усіх цих різнопланових програмах — від радіостанції «Колос», «України індустріальної», «Молодої гвардії», «Старшокласника» до літературно-музичних — звучали матеріали з регіонів. Їх готували щотижня працівники місцевих радіостудій. За підсумками виходів на республіку Волинь завжди була в п’ятірці кращих. Цьому сприяв високий фаховий рівень наших журналістів. А ще — до знаменних свят і дат відбувалися радіодні областей, що включали сім-вісім тематичних передач. Таким чином, в ефірі було представлено різнобарвне життя країни.

А що бачимо зараз? Олігархічні телеканали своїм невибагливим, розважальним контентом опустили духовний рівень та свідомість мільйонів нашого люду до плінтуса. Значної шкоди у сприйнятті реалій нашого життя завдали глядацькій аудиторії різні тенденційні ток-шоу з постійними завсідниками — єфремовими, шуфричами, колісниченками, бондаренками, кілінкаровими, голубами тощо. До якого розколу країни договорилися — сьогодні бачимо на прикладі драматичних подій у Донецькій та Луганській областях.

Є претензії й до Українського радіо, яке розгубило багатий досвід своїх маститих попередників. Про це постійно пишуть автори газети «День» та її читачі. Про це нарешті вголос заговорили провладні депутати та новообрані члени Нацради з питань телебачення і радіомовлення, зокрема перший заступник голови цього поважного органу Ольга Герасим’юк. А ваш постійний автор, кандидат філософських наук Юрій КИЛИМНИК у матеріалі «Про «владу голосу» («День» №130—131 за 18 — 19 липня ц. р.) рекомендує нашому Президентові Петру Порошенку повчитися у Франкліна Рузвельта мистецтва спілкування з країною. Адже той за 12 років керування США понад 300 разів сідав до радіомікрофона суботніми вечорами і по 30—40 хвилин вів щирі бесіди з американським народом на злободенні теми. Пан Килимник чомусь думає, що Порошенко для своїх виступів, звернень до співвітчизників обере лише телебачення, як буцімто найпопулярніше на сьогодні електронне ЗМІ. Але я хотів би, щоб він не забував і про майже 14 мільйонів ветеранів праці, пенсіонерів і тих людей, для яких ТБ через проблему із зором зовсім недоступне. А свої виступи (повністю!) давав і на Першому каналі Українського радіо. Таку спробу перші два роки щосуботи 10-хвилинками робив Віктор Ющенко, але «втомився». І його прес-служба докотилася до того, що почала готувати п’ятихвилинні фрагменти з промов очільника держави. Це, вважаю, було великим його прорахунком. Особливо в період передвиборчих перегонів.

Мені можуть заперечити: яким, Василю, нині стало твоє радіо. Адже мережу за останнє десятиліття нещадно нищили і довели до трьох мільйонів радіоточок, а на Волині — до 42 тисяч. І то переважно воно працює лише в містах. Це справді так! А хто довів до такого стану? Держава. Свого часу, коли ще можна було зберегти феномен проводового радіо, президенту Кучмі наполегливо радив врятувати його від руйнації тодішній секретар РНБО Євген Марчук. Не прислухалися. У нас чомусь на всіх фронтах спостерігається тенденція не прислухатися до розумних порад. І отже, маємо невтішні наслідки. Отож, «Укртелеком» що хотів, те і робив. І нарешті й цю могутню фірму за безцінь приватизували. А її новий господар добиває радіомережу. Місячну оплату за користування довели до 10 гривень, а починалося все з 30 — 50 копійок, далі — 3 гривні, 6 гривень... До речі, у наших польських колег ТБ і радіо свою популярність серед населення ділять порівну. Нечувано? Але це так. Там вся країна покрита ФМ-станціями, які транслюють програми місцевих студій та із Варшави.

Останні десять років нові житлові будинки, школи, лікарні, офіси здають в експлуатацію без радіоточок. Державні мужі забули, що радіо в усі часи виконувало не тільки інформаційно-пропагандистську функцію, а й було засобом оповіщення населення про техногенні, природні катастрофи та військовий стан. Систему цивільної оборони теж руйнували. Не збиралися вже ні з ким воювати, ні захищатися від будь-якого агресора. А він, цей агресор, з’явився з боку «старшого брата». На сході фактично йде війна. Як тут у підмозі стало б радіо, сповіщаючи мирне населення про артнальоти й інші критичні ситуації.

Я не кажу, що треба повернутися до старого проводового радіо. Але нічого не зроблено для того, щоб воно стало кабельним і несло ще навантаження соціальної радіоточки — виклик лікаря, міліції, пожежних, працівників ЖКГ тощо. Про це не раз писали відомий київський радіожурналіст Леонтій Доценко, професор Львівського національного університету імені Франка Василь Лизанчук та автор цих рядків. На жаль, до наших пропозицій теж ніхто не дослухався. А ще, кажуть, з’явилася непогана ідея: проводове радіо планували передати Міністерству з надзвичайних ситуацій, коли ним керував Віктор Балога.

І насамкінець. Учасники АТО зазнають інформаційного голоду. Газета «День» спецвипусками «Наша армія» прагне його втамувати. До цієї корисної ініціативи слід долучити й радіожурналістів разом з Міністерством оборони. Чому не використати досвіду похідної радіостанції «Дніпро» періоду Великої Вітчизняної війни. Вона йшла з наступаючою армією і вела оперативне мовлення. Нині цю функцію можуть виконувати пересувні ФМ-станції та польові радіоредакції. Крім повідомлень про бойові дії, у програмах випусків можуть бути звукові листи рідних, друзів та колег воїнів, музичні вітання на їхню адресу, пісні на військову тематику, оркестрова музика. Щоб ці передачі мали змогу чути в підрозділах різних родів військ, їх потрібно забезпечити транзисторами. Сьогодні це успішно можуть зробити волонтери і благодійники.