Відсіч агресору – на юридичному фронті

Ірина ВЕРИГІНА, екс-губернатор Луганської області, співзасновник Громадського руху «Сила права»:

— Погане те, що війна на Донбасі не закінчилася. У мене все життя було пов’язане з тією, нині окупованою територією області. Я дуже хвилююся і хочу, аби та територія повернулася під українськими прапорами. Але, на жаль, зараз немає стратегії повернення Донбасу і Криму.

Але є й хороше! Ми створили організацію: громадський рух «Сила права» і почали подавати позови до українських судів за фактом визнання Росії країною-агресором. 18 березня 2016 року я виграла позов. Суд визнав, що я постраждала в результаті агресії Російської Федерації і окупації Луганської області. Я вважаю, що це перемога, оскільки  держава зараз нічого не робить для того, аби визнати людей постраждалими. Всі говорять, що ми переселенці. Але для мене поняття «переселенець» — це людина, яка спокійно збирає свої речі і переїжджає в інший регіон. А якщо жителі Луганської і Донецької областей без нічого вискакували з будинків під обстрілами «Градів», то вони вже біженці. Ми бачимо, що ці люди абсолютно не потрібні державі, тому створюється багато громадських організацій, і люди самі захищають себе. Ми почали війну на юридичному фронті. Нашому «руху» вже вдалося виграти три суди, зараз у судах по Україні понад 50 таких справ, стосовно яких ми чекаємо результатів. Надалі ми всі ці позови об’єднуватимемо і подаватимемо до Міжнародного суду для отримання компенсації від РФ нашим українським громадянам.

Такий досвід у світовій практиці вже є: нещодавно суд США зобов’язав уряд Ірану виплатити 7,5 млрд доларів компенсації постраждалим сім’ям за теракти 11 вересня 2001 року. Ми вимагатимемо подібного рішення. Сьогодні по всій Україні у нас відкрито 15 таких громадських приймалень, і з часом вони з’являться у кожному обласному центрі.

Ігор ІОФФЕ, ректор Луганського державного медичного університету, головний хірург області:

— У зв’язку з проведенням антитерористичної операції на території області, наш університет «ЛДМУ» змінив свою юридичну адресу. З жовтня 2014 р. ми знаходимося в місті Рубіжне Луганської області. Завдяки безкорисливій допомозі наших колег з усієї України і підтримці місцевої мерії ми відновили науково-педагогічну та нормативно-правову базу університету. Кадрове питання для нашого вишу повністю вирішене: на нове місце роботи переїхало 26 докторів наук і 22 професори, отже, ми продовжуємо готувати фахівців, як раніше. Дистанційного навчання у нас немає, оскільки майбутніх лікарів неможливо навчати заочно. Ми зберегли бренд нашого університету — це велике досягнення!

На жаль, місцеві мешканці не розуміють всієї значущості і важливості переїзду до них вишу такого рівня. Після того як місцева влада виділила нам приміщення, деякі лають нас, називають мало не рейдерами, які захопили приміщення. Це засмучує і бентежить.

Як лікар, звичайно, я турбуюся і про свою сім’ю. Мої рідні здорові. І це найголовніше!

Володимир ДЕРЕВЯНКО, голова військово-цивільної адміністрації с. Кримське, переселенець:

— Добре, що ми ще працюємо, отримуємо зарплату і вже майже звикли до кочового переселенського життя.

Погано те, що, окрім ілюзорних гарантій, особисто я, на жаль, не бачу особливої різниці між умовами життя на окупованій території і на підконтрольній Україні. Я не бачу, чим відрізняється наша держава від тієї «республіканської» банди: село Кримське в бойовиків відвоювали, а далі займатися ним ніхто не збирається. Я часто буваю в обласній адміністрації, прагну брати активну участь у соціальному і суспільному житті регіону, розробляю програми розвитку нашого селища, але кінцевого результату не бачу: хто є центром впливу і приймає конкретні рішення? Рік пройшов, наша громадська організація «Свої люди» за допомогою муніципалітетів та ОДА розробила програму соціальної адаптації переселенців. Але вона нікому не потрібна. На колегії в обладміністрації мені сказали: «Програма не досконала, ми її брати не будемо». Якщо взяти інші питання району: дороги, каналізація, водопостачання, зруйновані будинки — механізм надзвичайної ситуації для їх вирішення не розроблено. Все береться однобоко. Наприклад, жителям Сватового після вибухів на складі боєприпасів ми можемо допомогти, а жителям Кримського не можемо; жителям зруйнованої Лисичанської багатоповерхівки можемо гроші виділити, а нам не можемо. Комплексного підходу до вирішення проблеми немає. Таке враження, що не на проблему шукають фінансування, а придумують, як витратити існуючий бюджет. Я вважаю, що спочатку треба створити план дій, навіть якщо його буде розроблено на тривалий період. І вже під нього шукати фінансування, залучати донорів. Поки ж все навпаки.

Ольга ВАКУЛЕНКО, начальник відділу активної підтримки безробітних Сєверодонецького центру зайнятості:

— Нещодавно до нас приїжджали представники державного центру зайнятості з плановою перевіркою. Такі заходи проводяться по всій Україні. Ми пройшли перевірку гідно — це приємний момент.

Останнім часом я отримую величезне задоволення від занять йогою! Я займаюся вже довгий час і відчуваю прилив сил, мені ці тренування дуже подобаються.

Тішить моя донька: вона студентка Луганського національного університету, і окрім навчання зараз активно шукає себе; не сидить удома, не байдикує, і не чекає, що за неї все вирішать, а сама виявляє цікавість, опановує нові види діяльності, прагне знайти цікаву роботу.

Про поганий говорити не хочеться, але, як у багатьох, є проблеми на роботі. Не завжди удається порозумітися зі своїм керівництвом. Напевно, всі з цим стикаються. Тому я виправдовую подібні труднощі тим, що зараз непростий час, люди відчувають більше емоційної напруги, і треба просто з розумінням ставитись до таких негативних моментів.

Натомість у спілкуванні з безробітними людьми у мене не виникає негативу. Навпаки, коли розповідаю їм про вакансії, про існуючі грантові програми і можливості зайнятості, то сама цим заряджаюсь. Тішить те, що є гідні пропозиції для тих, хто шукає роботу.