«Війна для нас, жителів Західної України, не закінчилася з відходом фашистів...»

Вельмишановна пані Ларисо!

Шановна редакція газети «День»!

Пише до вас вчителька-пенсіонерка з м. Броди Львівської області Ярослава Мілешко (дівоче прізвище Дутчак).

Газета «День» стала для мене і моєї сім’ї улюбленою патріотичною газетою, яка несе світло дня серед тієї темряви, що охопила нашу країну. В одному з останніх номерів я прочитала, що читачі просять відкрити в газеті сторінку «Спогади дітей війни».

Я теж наважилася поділитися з вами і читачами вашої газети своїми спогадами про ту найжорстокішу війну, тому що спогади живих свідків відкривають нові трагічні сторінки нашої історії перед молодим поколінням. Те, що довелося пережити нам, дітям війни, нарівні з дорослими, не можна ні збагнути, ні забути.

Своє дитинство і шкільні роки я провела в с. Цуцилів під Івано-Франківськом. Війна для нас, жителів Західної України, не закінчилася з відходом фашистів, вона ще довго тягнулася в боротьбі вояків УПА за незалежність України.

Ніколи з моєї дитячої пам’яті не зітреться жахливий день, коли в село наскочила вишколена боївка НКВС, яка проводила облави на українських повстанців. Вони привезли і скинули на подвір’я сільради, поруч якої жила наша сім’я, тіло молодого юнака. Було зігнано цілий натовп селян для упізнання загиблого. Усіх по черзі підводили до загиблого, але люди мовчки проходили повз тіло і ніхто не вимовив ні слова.

Озвірілий офіцер, відчуваючи гідність людей і їхню непокору, наказав одному з господарів привести коня з упряжжю. Енкаведисти роздягли тіло юнака догола, зачепили гаком за геніталії і примусили селянина волочити прострілене тіло, що стікало кров’ю, по подвір’ю з одного кінця в інший. Люди заціпеніли від такого звірства, мама намагалася закрити мої очі руками, але на це дивилися разом з дорослими діти. Це був глум не тільки над тілом загиблого, але й над тим народом, який вони прийшли «визволяти». На тій стежці-Голгофі утворилася червона доріжка, і ніколи не забуду, як її обсіли великі зелені м’ясні мухи.

Наситившися знущанням, енкаведисти наказали в кутку подвір’я вирити яму і закопати труп, а самі пішли в сільраду «відзначати» перемогу.

Приголомшені люди мовчки розійшлися.

Але на ранок яма була розрита, а на сільському цвинтарі з’явилася свіжа могила з березовим хрестом. (У Західній Україні на могилах воїнів УПА ставили березові хрести).

І ніхто не знав, хто були ті сміливці, які з-під носа енкаведистів наважилися відкопати вночі тіло і перепоховати по-християнськи на цвинтарі. Цей воїн не був жителем нашого села, але з перших днів незалежності мешканці Цуцилова своїми силами спорудили меморіальний цвинтар вояків УПА, і його прах спочиває на ньому.

З моєї дитячої пам’яті виринає інший епізод з часів війни. Жахливий день пережили жителі нашого села, коли поблизу нього проходив рейд партизанського загону під орудою С. Ковпака. Біля сусіднього села Грабівці, що за 2 км від нашого, почався бій між ковпаківцями і воїнами УПА, у якому загинув один із офіцерів загону Ковпака.

У відповідь на це Ковпак наказав оточити село й оголосив жителям радянський червоний терор. Ніхто не вислизнув із села. У той страшний день було розстріляно 100 заручників, серед них двоє чоловіків з нашого села, які випадково опинилися в Грабівцях.

Під зойки, плач, крики та стрілянину цілу ніч горіло село, утворюючи на півнеба заграву. У ту страшну ніч дув у бік нашого села сильний західний вітер, він ніс на нас вогняні головешки, що відривалися від солом’яних стріх. Люди не спали в ту ніч, а слухали зойки і плачі, стоячи біля своїх хат.

Пам’ятаю, як тато і наші сусіди поливали водою свої стріхи, накривали мокрими ряднами, щоб не зайнялися наші хати від тих іскор, що ніс вітер.

Пригадую, як вогняні іскри вирували в нічному небі, падали та згасали на деревах і дахах.

Після тієї ночі замість села Грабівці залишилась українська «Хатинь», а загін Ковпака продовжив свій рейд у Карпати «визволяти» Україну. І знадобилося декілька десятків років, щоб село Грабівці частково відродилося.

Цей злочин вивчав і оприлюднив на обласному телебаченні депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор. Зібрано багато свідчень і документальних матеріалів про цю трагедію в музеї УПА в Івано-Франківську.

Гірко, що в нашій незалежній Україні знаходяться симоненки, колесніченки та до них подібні, яким чужі біль і любов до свого народу, які називають воїнів УПА фашистами. Тому хочеться запитати їх, яким словом назвати тих «визволителів» з Москви, які чинили такі звірства?