Влада – це капітал, оскільки у країні панує беззаконня

(Коментар до статті Руслана Гарбара «Влада — це капітал», «День» №50, 23 березня 2010 р.)

Стаття читається з великим інтересом і з відчуттям глибокої обгрунтованості авторських тверджень. Проте, вслід за черговим беззаперечним аргументом автора про те, що «всі розмови про реформи малопродуктивні, якщо не вирішується, в першу чергу, питання про всевладдя чиновників», йшла, на мій погляд, досить суперечлива заява про те, що «будь-який найрозумніший закон вони (чиновники) вихолостять і залишать від нього лише те, що дозволить їм зберегти свою владу». Але річ у тім, що не чиновники, як відомо, є законодавцями. Це прерогатива представників народу, депутатів. Тому всевладдя чиновників можна ліквідовувати лише шляхом ухвалення депутатами відповідних законів. А для цього народ повинен обирати в депутати лише таких своїх представників, які здатні видавати закони, що захищають суспільство від всевладдя чиновництва. Крім того, має бути забезпечений так званий зворотний зв’язок, виборці повинні мати також можливість контролювати діяльність депутатів. Адже це один із головних принципів народовладдя. На жаль, сьогодні цього не відбувається. Рядовий виборець не має можливості послати запит до Верховної Ради щодо її дій і отримати офіційну відповідь. Ось приклад. Зовсім недавно депутати відклали без будь-яких пояснень термін уведення в дію одного з уже ухвалених ВР законів про боротьбу з корупцією, що передбачає проведення правоохоронними органами зіставлення офіційного заробітку державного чиновника з його витратами. На якій підставі? І це не єдиний випадок. Депутати перешкоджають ухваленню закону про перетворення землі в товар, тим самим потураючи її подальшому безкарному розкраданню. У країні до цих пір відсутній закон про імпічмент президента і не скасовані всі види недоторканності. Без реформ не обійтися, оскільки необхідно нарешті гарантувати безумовну незалежність судової гілки влади. Такої незалежності в Україні немає. Виборець досі не може дізнатися, хто ж перешкоджає прокуратурі, за наявності ідентифікованих аудіозаписів, упродовж дев’яти років встановити замовників вбивства Георгія Гонгадзе, заважає розслідуванню такої ганебної для України кримінальної справи? Хто ж перешкоджає прокуратурі впродовж п’яти років встановити істину в безпрецедентній в історії справі, що вже перетворилася на фарс, про «таємну вечерю» з отруєнням кандидата в президенти? Поки ж, на жаль, нам важко уявити собі вірогідність практикованого в цивілізованому світі притягнення до кримінальної відповідальності високопоставлених осіб країни. Тому, на мій погляд, влада в Україні буде капіталом до тих пір, доки в країні збережеться беззаконня.