Вибори і пандемія

Микита КОНЦЕВИЙ, змінний помічник капітана у Херсонському морському торгівельному порту:

— Особисто для мене останні тижні — це такий собі післясмак місцевих виборів, які запам’ятались, передусім, великою кількістю політичної реклами і агітації. І було б, мабуть, усе добре, аби не її низька якість і присутність буквально усюди. І хоча я не маю телевізора, це не завадило мені бачити агітаційні ролики в YouTube, Facebook, Instagram, подекуди вони були неймовірно сміховинні. Це викликало якщо не відразу, то якесь несприйняття всього політичного процесу.

Мене наче спонукали до чогось дуже набридливими відео, зробленими нашвидкуруч гореполіттехнологами місцевого зразка. Дратувала ця незліченна кількість «кандидатів» з білбордів, фото яких, таке враження, взяли з першої сторінки їхнього паспорта. Їхні слогани вказували, що ідуть вони усі без будь-яких цілей, мети і планів. Явні представники деструктивних політсил або просто люди, які не здатні на щось впливати, такі собі делеговані представники чиїхось політичних інтересів. Хоча, насправді, ці вибори чи не найважливіші саме для простих людей. Адже саме на них ми вирішували, кого обрати безпосередньо у нашому місті, районній та обласній раді. Чомусь вибори президента викликають завжди небувалий ажіотаж, хоча президент — це такий собі загальний вектор розвитку країни, не більше. Натомість місцеві вибори, які покликані вирішити нагальні проблеми — викликали відчуття повного хаосу і несприйняття.

Але, як кажуть, не негативом єдиним. Добрим для себе бачу те, що країна все ж трансформується, хоч і повільно. Для мене особисто позитивними моментами є поступове збільшення сервісів від держави. Адже сприймаю державу, як один великий сервіс для людей, що допомагає у вирішенні життєвих питань. Працюючи у морській сфері, часто стикався з бюрократією, незрозумілими алгоритмами і просто хамством у коридорах держаних органів, що видають кваліфікаційні документи морякам. Процес отримання таких документів завжди був важким і тривалим, однак буквально нещодавно познайомився з новоствореним електронним кабінетом моряка. Цей сервіс було запущено державною морською адміністрацією відносно нещодавно для полегшення подачі та отримання документів. Він дійсно працює, він зручний, багато у чому інтуїтивно зрозумілий, а головне — виключає потребу в особистій присутності і вистоюванні у чергах, коли тобі, наприклад, треба просто подати документи на обробку в інспекцію. До того ж, абсолютно усі свої документи за всі роки роботи можна переглянути у цьому кабінеті і подивитись чого тобі, наприклад, не вистачає для підвищення звання. Програма сама визначає необхідні документи для підвищення звання і вказує моряку на необхідність їх додаткового оформлення. Загалом, при усіх великих проблемах у морській сфері, електронний кабінет моряка, як і електронні сервіси — це неодмінно крок вперед і великий плюс за будь-яких обставин.

Марина САВЧЕНКО, журналіст, кореспондентка газети «Новий день»:

— Останні місяці для мене видалися дуже цікавими. Життя журналіста завжди цікаве, та коли крім вражень є ще й результат — це вже можна, як то кажуть, записувати в карму. Якраз протягом кількох місяців з головою занурилася у відродження музею-садиби Остапа Вишні. Так склалося, що після мого матеріалу знайшовся благодійник, який забажав відбудувати об’єкт культурної спадщини у с. Кринки. Вийти з цієї справи, гадаю, просто не мала права, тому й надалі допомагаю ініціативній групі з розвитком музею письменника. Тож позитив уже є. Ще один плюс для мене, як не дивно, робота в умовах карантину. З подивом для себе відкрила, що, виявляється, на «дистанційці» встигається навіть більше, ніж у звичайному робочому режимі. Впевнена, пандемія COVID-19 кожного з нас чогось навчить, у складні часи народжується досвід. А досвід — рушійна сила, принаймні для мене.

Щодо мінусів — звісно ж, вони є. В силу своєї професії майже щодня спілкуюся з представниками влади, слугами народу, даруйте. І тут мої спостереження невтішні — не той нині чиновник, не той. При владі дедалі частіше опиняються некомпетентні, безвідповідальні і водночас — самовпевнені, нарцисичні особи. За 20 років у журналістиці, повірте, мені є з чим порівнювати. Натомість, як і раніше, вражають люди з народу, прості трударі, про яких хочеться писати. Бо на них тримається Україна.

Петро КОБЕРНИК, журналіст:

— Головним фактором, який впливає на всі сфери життя пересічного українця в останні місяці, є пандемія. Соціум — живий організм, він адаптується до умов оточення. Українці вже не ті, що були рік чи два тому. Це можна помітити як у приватному житті, так і в соціальних відносинах.

Перше, що б впало у вічі людині з 2019-го — намагання дотримуватись дистанції. Навіть з найближчими друзями ми стали поводитись обережно та знаходитись від співрозмовників на відстані. Ми почали носити маски. Автоматично. Перебуваючи в громадському місці, ми майже рефлекторно прагнемо прикрити своє обличчя. Ми робимо запаси. Налякані можливою продовольчою кризою, українці спершу хаотично скуповували полиці продуктів у супермаркетах, та згодом навчились закупляти товари наперед розумно. Ми проводимо більше часу в сім’ї, з близькими. Багатьом довелось ще раз познайомитись зі своїми родичами.

Ми почали працювати дистанційно. Пандемія, спонукаючи дотримуватися режиму самоізоляції, дозволила багатьом з нас перемістити офіс додому. Більшість прогресивного світу вже давно працює дистанційно. Ковід відкрив для нас і цей, досі маловідомий, світ. Те ж саме і з дистанційним навчанням. Ми зрозуміли, що здобути певну кваліфікацію можна, не виходячи з власної оселі та зони комфорту. Дистанційне навчання, як би це кумедно не звучало, стане одним з головних плюсів пандемії. Ми стали більше читати. Раніше на це не вистачало часу та найчастіше — бажання, а зараз, у безвиході, багато з нас змушені стирати пил зі своїх бібліотек.

Ну і найголовніше — ми стали добріші. Так, так, не треба закочувати очі і розповідати про масові напади агресії, спрямованої на вірус, уряд або сусідів. Усі великі катаклізми завжди об’єднували суспільство, адже пережити їх людство мало змогу лише завдяки кооперації. Глобальні війни, епідемії, виверження вулканів та економічні кризи завше закінчуються глобальним братанням тих, хто вижив. Світ змінюється навколо нас, та хочемо ми того чи ні, ми змінюємось разом із ним. Це й дозволяє людству пережити такі глобальні катаклізми.