Вибори – раз на три роки

Останнім часом бурхливо обговорюються питання, пов’язані зі змінами до Конституції України. Пропонуються різні варіанти цього процесу. Представляється, що учасники дискусії занадто захопилися політичною складовою таких перетворень і абсолютно не беруть до уваги можливі економічні наслідки рішень, що ухвалюються ними.

Як економіст хочу звернути увагу учасників дискусії на низку фактів.

Перше. Як відомо, найшвидше економіка СРСР і союзних республік розвивалася в процесі післявоєнного відновлення і після «косигінської реформи» в середині 60-х років минулого століття. А епоха застою в економіці СРСР почалася після ухвалення «брежнєвської» Конституції 1976 року й відповідних конституцій у союзних республіках 1977 року. Окрім сумнозвісної 6-ї статті про керівну роль КПРС, ця Конституція СРСР й відповідні конституції в республіках ознаменували перехід до триваліших виборчих циклів. За «сталінською конституцією» 1936 року, вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради союзних республік проводилися кожні чотири роки, на рівні місцевих рад — кожні два роки, а після змін початку 70-х років — кожні п’ять років і два з половиною роки відповідно. За «брежнєвською конституцією» на усіх рівнях було встановлено «застійний» п’ятирічний виборчий цикл. Результати не забарилися позначитися. На жаль, і Конституція незалежної України успадкувала цю «застійну» традицію.

Друге. Якщо ми звернемося до досвіду розвинених країн, то знайдемо безліч цікавих та корисних прикладів коротких виборчих циклів. Так, у Великобританії вибори на місцевому рівні й до Палати общин Парламенту проводяться кожні три роки. У ФРН нижня палата парламенту також обирається кожні три роки. Палата представників Конгресу США кожні два роки ротується на третину і такі приклади можна продовжувати. Тобто, розвинені демократії емпірично дійшли висновку, що за два-три роки в суспільстві накопичується певна «втома» від дій влади, і потрібні якісь політичні зміни, приплив до політики свіжих сил, ввімкнення «соціальних і політичних ліфтів».

Третє. Звернімося до історії сучасної України.

1991 рік — ДКНС і проголошення України незалежною.

1994 рік — дострокові вибори президента і парламенту.

1997—1998 роки — найбільший спад порівняно з 1990 роком, фактично, дефолт.  Вибори президента 1999 року якимось чином «змікшували» народне невдоволення.

Однак вже 2002 року ми отримали акцію «Україна без Кучми», яка відобразилася на результатах парламентських виборів того року.

2004 рік — «помаранчева революція», електоральний «розкол» країни і три тури президентських виборів.

2007 рік — дострокові парламентські вибори. «Політична рівновага» і ситуативна більшість.

2010 рік — президентські вибори і підтвердження «електорального розколу» країни.

2013 рік — Євромайдан.

Чітко прослідковується тенденція приблизно трилітніх циклічних коливань напруженості у суспільстві. Мені здається, це є серйозною підставою для того, щоб при внесенні змін до Конституції на рівні місцевих рад обов’язково повернутися до виборчого циклу в два з половиною або три роки, і з такою самою періодичністю змінювати певну частину депутатів Верховної Ради: наприклад, проводити вибори за партійними списками.

Представляється, що така система допоможе оперативно знімати політичну напругу в суспільстві й додасть додаткового імпульсу проведенню настільки необхідних країні реформ.