«Виправдання» влади лунають по-дитячому наївно

Уже розпочалася активна агітація нас у всіх засобах масової інформації й безпосередньо усно — представниками політичних партій і самими кандидатами. Проте звернімо увагу: усі, хто агітує, говорять нам майже одне і те ж — поліпшення нашого життя, збільшення заробітної плати й пенсій, розвиток виробництва, створення робочих місць, інвестиції, доступне лікування й освіта. І можновладці, й опозиція!

З одного боку, так і має бути. А що ж іще робити обраній нами владі, як не поліпшувати наше життя?! Із другого — менше повідомляють те, як усе це передбачають виконати. А в цьому й полягає відмінність! Ось, наприклад, «простодушні» комуністи закликають, із деякими обмовками, повернутися назад до соціалізму колишнього радянського зразка. На їхніх агітаційних плакатах так і написано: «За комуністів було краще!» І нижче малюють дешеву ковбасу! Простіше не придумаєш! Мимоволі пригадуєш слова з казок Салтикова-Щедріна, де мудрий карась вчить свого сина приблизно так: «...а найбільше бережися вудки. І просте знаряддя, і видно і волосінь, і гачок! Та нам, дурням, — що дурніше, то вірніше!» Проте плакати зникли швидко. Бо так і хотілося написати на них нижче: «Наприклад, особливо в таборах або в колгоспах, або в черзі за тією ж ковбасою!» Може, хтось і написав!

Цікаві бесіди кандидатів із населенням. Там в основному лунають так звані накази виборців (безглуздий термін радянських часів, який не має аналога в цивілізованих країнах) на кшталт — побудувати дитячий майданчик, замостити вулицю, полагодити водогін тощо. І обіцяють! І ніхто не роз’яснить, що з цим потрібно звертатися до депутатів місцевих рад і до місцевої виконавчої влади. А депутати Верховної Ради через надану їм владу і шляхом ухвалення законів мають розв’язувати завдання державного рівня.

А ось вирішують їх якраз по-різному. Верховна влада, як відомо, визначає внутрішні й зовнішні цілі та завдання керованого нею суспільства. Можна піти звичним шляхом цивілізованих країн із високим рівнем життя, із демократичним устроєм, із основними цінностями людського співтовариства. У них теж є проблеми, на які люблять вказувати політики комуністичного штибу. Але без проблем не існує розвитку будь-якої системи. Ми тут не зупинятимемося на цьому філософському питанні. Зазначимо лише те, що вони іншого рівня порівняно з нашою проблемою виживання.

А можна прийняти ідеологію з якимось «надзавданням», наприклад, світової соціалістичної революції, побудови комунізму в окремій (так і хочеться сказати — за горло) країні, світового панування певної раси тощо. Таке зазвичай реалізується за тоталітарного керівництва державою при необмеженій диктатурі особи, класу, керівного політичного співтовариства. У цьому сенсі ми маємо показовий, але дуже сумний приклад. Розділена на дві частини Корея має однакові природу, історію розвитку й етнос. Але північна частина, перебуваючи під тоталітарним управлінням із відомою ідеологією, ось уже декілька десятиріч має злидні й безправ’я, а південна — інтенсивний розвиток народного господарства й нормальний рівень життя.

Але повернімося до наших виборів. Вони будуть і вибором історичного шляху України! На жаль, наш світ ще розділений, спрощено кажучи, на дві частини з майже не згасаючим протистоянням демократичного Заходу (зі зрозумілим узагальненням) і Європейсько-Азіатського союзу, очолюваного Російською Федерацією. Остання після розпаду радянської імперії виразно прагне відновити її або підсилити свій вплив у суміжних колишніх володіннях. Такої мети вже досягнуто щодо Білорусі, Казахстану та низки держав Середньої Азії. На черзі — Україна. Наполегливі запрошення до Митного союзу з ясними цілями подальшої інтеграції є доказом цього.

Українські партії національно-демократичної орієнтації, які перебувають в опозиції до сучасної влади, як відомо, вибирають інтеграцію до Європейського Союзу, де є консенсус загальносоюзних ухвал, демократичне управління у країнах, культура й цивілізація західного світу. Наша Верховна Рада також проголосувала за європейський шлях розвитку України. Відверту перевагу «азіатській» орієнтації віддають лише маргінальні партії й окремі політики. Але «регіональна» більшість у Верховній Раді і Президент неявно ведуть нас до московського світу, здаючи одну за одною політичні позиції України. Чого варті хоча б Харківські угоди з «навіки закріпленим» Севастополем! А регіональна російська мова з «надією» стати другою державною! «Виправдання» влади лунають по-дитячому наївно. Ну кому в Україні не зрозуміло, що зрусифіковане за 350 років населення при рівноправ’ї двох мов легко перейде на звичну російську?! А де немає мови — немає нації! Немає нації — немає держави!

Не менш смішно лунають і інші заяви на кшталт «Нас ніхто в Європі не чекає!» або «Там жорсткіша конкуренція, а як же наш товаровиробник?!» Та хіба наше прагнення до європейської цивілізації зумовлене «очікуванням» інших народів?! Хіба конкуренція, яка змушує виробника товарів забезпечувати нижчу ціну й вищу якість, не вигідна населенню?!

Не зупинятимемося на внутрішніх «досягненнях» Партії регіонів та її керівництва. Для цього потрібно буде написати ще одну статтю. Тут хотілося б підкреслити стратегічний напрямок руху України, яка так довго перебуває в зовнішньополітичній невизначеності. І нам належить вибирати ці напрямки й ті політичні партії, які поведуть її до нашого європейського майбутнього зі всіма очевидними перевагами. Це ті партії, які нині в опозиції до наявного режиму!