Я пам’ятаю війну не з розповідей

Відгук на статтю Валерія Швеця «Рабство ХХ століття» («День» № 110-111 від 27-28 червня 2013 року)

«Не вірте нікому, що німці — погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили». Так почав свою статтю «Рабство ХХ століття», посилаючись на слова покійної бабусі, Валерій Швець («День» № 110-111 від 27-28 червня 2013 року). Далі, нібито спираючись на свідчення своїх покійних родичів, автор малює життя в період окупації в селах Кіровоградської та Одеської областей. Але автор назвав себе істориком. Тому зобов’язаний знати, що до німецького народу в нас не було й немає ненависті. Саме цей народ першим постраждав від гітлерівців. Німці-антифашисти були першими в’язнями гітлерівських концтаборів і першими згорілими там у крематоріях.

Я пам’ятаю війну не з розповідей. Мені було десять років, коли вона почалася. 30 липня 1941 року фашисти вдерлися в наш Обухів на Київщині. Відразу ж кинулися по хатах, вимагаючи «яйкі» та «млеко». Мати сказала, що в нас нічого немає. Але окупант був досвідчений. Пішов до запічка і знайшов у великій мідній кружці двоє яєць, присипаних лавровими листочками. Замахнувся на матір, ми закричали з переляку. Не вдарив, забрав здобич і пішов. У сусідів квартирував офіцер. Позаяк українців він не вважав за людей, то й не звертав ніякої уваги на хазяїв. Щодня роздягався догола й купався в ночвах посеред двору. Там же й справляв нужду — малу й велику.

Нас теж примушували працювати в колишніх колгоспах. Із кожного двору щодня хтось повинен був виходити на роботу. Якщо мати хворіла, то ходила я. У жнива я з ровесниками бігала збирати колоски. Ми ховалися за полукіпками, щоб не помітив кінний об’їзний, бо наздожене, опереже нагайкою й забере торбинку. Із цього борошна мати готувала затірку, деруни. Хліб пекли з домішками гарбуза, картоплі. Смачним його не назвеш, але ми раділи, якщо він був.

Пісень і танців у селі не пам’ятаю. Переважна частина чоловіків воювала на фронті. Настрій був не співочий. Біль і страх викликали рекрутування молоді на каторжні роботи в Німеччині. Брали за списками сільських управ, а також спійманих під час облав. Загрібали й неповнолітніх. Забрали й наших сусідок. Ми супроводжували колону рекрутів далеко за село й прощалися з ними, як з покійниками.

Каторга не могла бути солодкою. Особливо дісталося тим, хто працював на заводах. Усього за час окупації німці вивезли з району 5264 молодих громадян. 2111 із них не повернулися на батьківщину¹. Загинув і наш сусід Микола Карамаш. Йому вдалося втекти з полону, а тут спіткала біда. Лишилися дружина й малолітній син.

Хвиля за хвилею котилися по обухівській землі каральні акції. У травні 1942 року було розстріляне комуністичне підпілля, всього 50 осіб. Але особливо лютували загарбники влітку 1943 року. Обухів заполонили гестапівці. Підвали поліції та приміщення школи перетворилися на катівні. У червні був пограбований і розстріляний циганський табір, усього 70 сімей.

У ніч на 1 липня в урочищі Розкопана карателі знищили п’ять сотень обухівчан. Серед них — комуністи, комсомольці, довоєнні сільські активісти, сім’ї кількох голів колгоспу разом із дітьми, їхні родичі, а також ті, хто чимось не догодив старості та поліцаям. Їх скосили кулеметним і автоматним вогнем над урвищем завглибшки 60 — 70 метрів. Зверху закидали гранатами й засипали бульдозерами. Уранці люди із сусідніх сіл бачили, як у яру ще ворушилася земля, а з неї стікала людська кров.

1944 року було створено комісію для розслідування злочинів, скоєних гітлерівцями в районі. У її складі були письменники Ілля Еренбург і Андрій Малишко. Яр розкопали. Побачивши те жахіття, І. Еренбург назвав Розкопану Обухівським Бабиним Яром. Лежали там і родичі А. Малишка — дружина голови колгоспу Антона Білика та п’ятеро дітей. Про трагедію цієї сім’ї А. Малишко написав нарис «Марія Білик і її діти».

Зараз у Розкопаній стоїть пам’ятник жертвам фашизму. Вся українська земля рясно всіяна пам’ятниками на місці знищення населених пунктів і поховань замордованих окупантами людей...

¹ Ю.К. Домотенко. Обухів. Історичний нарис. — К., 2007. — с. 50.