«Я вчив українську, бо мені хотілося бути європейським письменником»

Я кримчанин. Корінний. У жилах моїх пращурів текла і кримськотатарська кров. У Криму я народився і мешкав до віку Христа, лише два рази в дитинстві побувавши на материковій Україні, у родичів у Вінниці. Але це мені геть не завадило стати україномовним письменником. Згадуючи своє радянське дитинство в Криму, я можу свідчити, що там ніхто нікому не заважав учити українську! У крамницях були україномовні книжки: від казок до романів та хороших перекладів іноземних письменників. Лише майте бажання те робити, ідіть до бібліотеки, беріть книжки — і гайда. Я її вчив по дві години щодня вголос, напам’ять, поезію й уривки з прози. Щоденно. Кобилянська, Стефаник, Кобринська, Турянський, Черемшина — вони дали мені те підѓрунтя, на якому я й ріс як письменник, вони дали мені ту надзвичайно якісну та поживну їжу, яка й спонукала мене писати спочатку поезію, потім — прозу. Я робив те щоденно, як той мій Фальдбаккен, про якого я написав і який так само затято ходив на свою німецьку фабрику в Берліні. Учив протягом багатьох років поспіль. Це важка виснажлива праця. Але я робив це, бо мені вельми бажалося писати так, як пишуть у Норвегії, Швеції, Данії. Навіть мислити так, як мислять мешканці тих країн. Бо то — надто якісне мислення!

У Криму інший менталітет, інша культура, дуже відмінна від тієї, яку ми, приміром, побачимо в Києві чи Львові. У Криму — пружне сплетіння різноманітних культур і релігій, а також — строкате сплетіння мов. Мешкаючи в Києві, я зрозумів, що мислю та пишу так, як це робив саме в Криму: по-європейському й українською. Бо свій вибір свідомо я зробив ще в дитинстві. Про мене не сказали б у Гамбургу та Вінніпезі, що я суто німецький письменник, який пише чомусь по-українському. Німецький за духом і мисленням. Чи є в тому моя вина?

Критики мене назвали «європейським письменником». Назвали кримчанина, який пише українською. Чи це не показник того, що Крим — це все-таки Європа, а не Росія?!