Як співвідносяться з нашою незалежністю події навколо Десятинної церкви
Я б хотів обговорити події навколо Десятинної церкви у двох однаково важливих аспектах: 1) як це співвідноситься з нашою незалежністю (у зв’язку з її 20-ю річницею); 2) чи ми готові захищати свою незалежність на даному етапі нашого існування.
Пригадаймо декілька історичних фактів. Десятинна церква — перша кам’яна церква Київської Русі, споруджена староруськими й візантійськими майстрами 979— 996 років у період княжіння Володимира Великого, якого прийнято вважати хрестителем Русі (України). 1686 року Українська православна церква втрачає свою автокефальність (незалежність) унаслідок «незаконної ганебної процедури, прокрученої Москвою та Константинополем, коли Московська церква купила в Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву, її права, її незалежність за 200 червінців і 120 соболів. За це Діонісія з часом позбавили сану. Проте чорну справу було зроблено». (Тут і далі використано цитати із книжки К. Липківського «Тіні незабутих предків» .)
У жовтні 1921 р. в Києві відбувся історичний Усеукраїнський церковний собор, на якому знову було проголошено автокефалію (незалежність) Української церкви від будь-якої неукраїнської церковної влади. Основними принципами було проголошено незалежність, соборноправність, українськість. 23 жовтня 1921 року у храмі св. Софії в м. Києві на літургії у присутності всіх членів Собору і великої кількості віруючих першим архієпископом і Митрополитом Київським і всієї України було обрано протоієрея Василя Липківського, великого українця, який заплатив своїм подвижницьким життям за незалежність України. У жовтні цього року відзначатимемо 90-річчя із дня знаменного Собору.
У зв’язку з цим хотілося б нагадати гідним вершителям наших доль: берегти пам’ять про героїв, які віддали життя за незалежність свого народу, — це святе. В. Липківський сказав щодо цього: «Єдиний спосіб відновити в нашому народі силу до свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України — це згадати, знати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз на все твердо і ясно зрозуміти, «чиї ми діти». Тим часом у Києві упродовж багатьох років затягується розв’язання питання про присвоєння одній із вулиць м. Києва імені о. В. Липківського. Очевидно, нам бракує історичної пам’яті, вдячності і, кінець-кінцем, освіченості: «Мы все учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь». Це ще раз переконує нас у тому, наскільки потрібні нашим дітям справжні й повноцінні підручники з історії України. Як інакше дізнаються вони, «чиї вони діти»?
Що стосується оцінки незаконних діянь отців УПЦ (МП) на території Українського національного музею історії, наш месидж до них гранично простий: «Шановні, будьте щирими християнами й учиняйте так, як велить вам ваша ж народна мудрість: «не у свої сани не сідай» або ж, можливо, ближча вам заповідь — «не вкради».
Наміри служителів добра і справедливості Московського патріархату абсолютно очевидні. Вони своїх планів не приховують. Тактика і стратегія — усе ті ж (починаючи від 1686 року). Читаємо свідчення про роль і значення Московського патріархату в Україні 90-річної давнини на сторінках газети «Нова Рада» (відомого в 20-х роках публіциста П. Мазюкевича): «...Не може ж митрополит Київський, не порушуючи законів, виявити непослух патріархові Московському, коли на Київській митрополії стверджено його патріаршим благословенням, і страх перед тим, щоб не опинитися в лавах схизматиків, буде держати митрополита навіть і всеукраїнського в пазурах московського духовного централізму, а цей останній зі свого боку ніколи не зречеться традиційної для росіян від Романова до Ульянова (Леніна) ідеї, аж надто нам відомої, славнозвісної «всеросійської єдності» (аналог «Русского мира»? — М. С.), головним завданням якого завжди було і буде зробити кожного з нас як не югоросом, то принаймні байдужим до власної гідності гумористичним хохлом і фізично, й духовно...» Коментарі, як кажуть, зайві!
Що ж ми протиставляємо сучасним завойовникам наших святинь? Наскільки адекватні дії нашої громадськості? На жаль, відверто кажучи, позитиву наразі замало. Сон триває. Чому мовчать у таких гострих випадках наші академічні інститути, вони все ще існують чи ні? Де їх авторитетний голос? Де звернення до Президента від імені численних художніх колективів, які займаються культурними проектами у країні? Горезвісна «моя хата скраю»? Врешті-решт, де особиста думка вчених, сущих в Україні? Невже все одно, що довкола нас відбувається? Можливо, вас не запрошують на екрани ТБ. Пишіть статті до українських газет, які не соромляться обстоювати українські цінності. Вони всім відомі. Пишіть більше книг. Неправда, що книжок у нас не друкують зовсім. Гідна книга знайде собі дорогу. Пригадаймо, за яких умов і в який час писав свої твори Т. Шевченко і як його думки торували собі дорогу. Маючи такі книги, як «Кобзар», ми можемо бути спокійними за нашу українську історію, її переписати вже неможливо, як би не намагалися це зробити сучасні «німці». Проте сьогоднішню історію ми маємо писати самі, своїми вчинками, своєю волею. Це наш обов’язок і перед Кобзарем, і перед майбутніми поколіннями українців.
Хай пробачать мене численні автори, відомі своєю громадянською позицією. Ми їх знаємо, підтримуємо і любимо, проте я певен, що сумарний потенціал таких людей серед нашого народу насправді значно більший. Потрібно усвідомити, що сакраментальне запитання «Бути чи не бути?» звернене до всіх нас.
