Як творився штамп — «Так склалося історично»

Шановна пані Ларисо! Я в захваті від газети «День». Низький уклін Вам за це. Дав би Господь, щоб ваша газета стала бажаним гостем кожної української родини, адже це нині чи не найсміливіша і найглибша за викладом українотворча газета. Це — часопис нашого майбутнього. Читаючи цікаві та сміливі статті, окрилюєшся надією, що Україна таки остаточно воскресне, завдяки саме таким виданням, як ваше. Дай вам Боже здоров’я і творчої енергії твердо тримати вибрану вами українотворну лінію, яка обов’язково дасть рясні сходи, а відтак і багатий український націотворний врожай. Дякую від душі за історичну правду на шпальтах вашої газети. Може, вона об’єднає нас, поверне до українства.

Уже тривалий час ходжу під враженням від прочитання фундаментальної праці Івана Дзюби «Нагнітання мороку». Подібні почуття переживав після ознайомлення з його неперевершеним літературним дослідженням про Тараса Шевченка. Цю сімсотсторінкову книгу перечитував двічі. «Нагнітання мороку» є мовби продовженням славнозвісного «Інтернаціоналізму чи русифікації?», як на мене — героїчної і найзнаковішої літературної праці минулого століття. Шкода лишень, що про нову фундаментальну книгу Івана Дзюби поки що мало хто знає, вже не говорячи про її прочитання. Вважаю, що це річ, яку потрібно було б кожному українцеві глибоко простудіювати, аби нарешті позбутися отої, прищепленої багатовіковим колоніалізмом, етнічної меншовартості.

Передусім вражають оті гори прискіпливо перелопаченої геніальним критиком архівної літератури, праць нинішніх і колишніх російських українофобів, а також прогресивних науковців, що ставилися і ставляться з шанобливістю до нас як етносу. Це справді титанічна праця, що розкриває антиукраїнське імперське обличчя Росії, яка віками намагалася знищити нас як націю, як окремий народ. Прикро, що ці антиукраїнські потуги «старшого брата» тривають і понині. Взяти хоча б статтю історика Сергія Рудюка в «Дні» «Як створити образ ворога?», де йдеться про російські підручники історії, що формують у свідомості школярів та студентів україноненависництво.

Русифікаторську суть більшовизму довелося відчути мені й на собі, коли в далекому 1957 році мій батько повернувся з одинадцятирічної сибірської каторги додому на Рівненщину. Однак органи КДБ наказали йому за 24 години забратися з рідних сторін. Отож ми змушені були виїхати на Донбас, бо політв’язням заборонялося в ті часи проживати в Західній Україні. Оселилися в робітничому селищі Грабівка Сніжнянського району тодішньої Сталінської, а нині Донецької області. На річці Міус саме споруджували Грабівську греблю. Батько (за професією вчитель і агроном) влаштувався пилорамником. На протилежному боці великої річкової долини виднілося, окутане сірою димкою, місто Красний Луч, яке по-колишньому місцеві жителі називали Криндачівкою. Я ніяк не міг збагнути, чому це таку оригінальну українську назву замінили навіть не на «Червоний промінь», а на «Красний Луч»? Зрозумів аж тоді, коли продовжив навчання в одній з місцевих шкіл, яка виявилася російською, хоча наше робітниче селище заселяли переважно українці. Власне, у мене не було жодних проблем зі спілкуванням рідною мовою. Однак у ті роки ніде в новозбудованих містах Донбасу радянська влада вже цілеспрямовано не відкривала українських шкіл, ба й навіть класів. Така ж доля мене спіткала, коли батька перевели на працю до м. Кіровська Харцизького району. І тут, у вчорашній україномовній Хрестівці, вже теж не було української школи. На вимоги батьків ніхто не зважав, хоча класи десь чи не на 75 — 80% складалися з етнічних українців.

Ось як творився горезвісний постулат-рятівник учорашніх і нинішніх фальсифікаторів, що, мовляв, російськомовність півдня і сходу України склалася історично. Іноді й наші нібито досвідчені фахівці історичної науки так говорять, боячись назвати той процес мовним геноцидом українців через насильну, себто сплановану русифікацію.

Я за професією фахівець з економічної географії. Свого часу закінчив географічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Власне, сам там прилучився і до літературної діяльності, і до шістдесятницького руху, за що зазнав переслідувань. Отож демографія — невід’ємна частина географії, а моя, як мовиться, кровна справа, якою я зацікавився ще студентом і зібрав чимало матеріалів, зокрема про наш український етнос. Ось переді мною книжечка Петра Франка із Пластової книгозбірні «Огляд території України», надрукованої 1921 року видавництвом «Франко Син і Спілка» у Відні. Цей огляд зроблено за матеріалами переписів населення Росії 1897-го і 1910 років (щоправда, дуже сфальсифікованих переписувачами щодо свідомого зменшення кількості українців), а також за демографічними дослідженнями російського статиста О. Русова та відомого українського історика С. Рудницького. Отож статистичні дані засвідчують, що територія, на якій тоді переважало українське населення — і, власне, розмовляло українською мовою, — становила понад один мільйон квадратних кілометрів. Порівняймо, шановний читачу, із теперішньою територією України майже в 604 тисячі квадратних кілометрів! Також у цій книзі написано, що в Курській губернії українці становили на ті часи 55,1%, росіяни — 44,4%, а у Воронезькій: українці — 77, 1%, а росіяни — лишень 22,7 %. Донщина: українці — 76,9 %, росіяни — 16, 2%. Кубанщина: українці — 60%, росіяни — 30%, Чорноморщина — відповідно 60 і 20%. На Ставропільщині 80% населення були українцями, а росіяни лише 12%... Як бачимо, який величезний простір у той час за своєю етнічною суттю був україномовним! Чи не через те його не оминув Голодомор тридцятих років, аби виморити не лише українську плоть, а й непокірний та незламний козацький дух, що зберігався на генетичному рівні саме в українському селянинові.

...Наведу ще один цікавий факт, про який нині ніхто чомусь не говорить. Із перепису населення 1926 року випливає, що в Казахстані тоді проживало понад 800 тисяч українців, виселених з України після сумнозвісного розкуркулення. Найцікавіше те, що в Північному Казахстані існувало аж 20 українізованих районів, де навіть навчання в школах велося українською мовою. Саме з цими територіями Казахстану і пов’язаний казахський голодомор.

То які ще вагоміші аргументи потрібні? Ось як творився штамп-рятівничок — «Так склалося історично». Чомусь у Західній Україні так не склалося, хоча вона перебувала під не менш тривалим австро-угорським та польським ярмами не до 1917-го, а до 1939 року. Виходить, що російська, а потім радянська окупації були стократ жорстокішими, коли навіть вбили найдорожче людини — її душу, себто її рідну мову.

З повагою, Святослав ПРАСК, учитель за професією, письменник за покликанням, учасник шістдесятницького руху, організатор «Просвіти» і Руху на Рівненщині, довголітній голова районного товариства «Просвіти» і Руху, член НСПУ