Як я створював партію

Захотів я якось створити партію. З ким не буває? Чим би дитя не тішилось. Подивився, що ж наша Конституція каже з цього приводу, написав програму партії, написав статут. Назва партії — «Бідняцька» — прийшла сама по собі. Ну, думаю, залишились дрібниці. Зараз я її швиденько зареєструю. Потім дам безкоштовне оголошення в газетах: «Є така партія!», а далі — «из искры возгорится пламя», і справа зроблена.

Та не так склалося, як гадалося. Виявляється, є закон про політичні партії в Україні, який теоретично має бути заснований на Конституції. По простоті душевній я вважав, що так воно і є. На практиці ж у цьому законі міститься куча заборон та обмежень, які не мають нічого спільного з Конституцією.

Ось погляньте. У статті 10 «Створення політичної партії» прямо сказано, що «рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим. На установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи. Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації».

Чому обов’язково повинен бути установчий з’їзд? Чи не можна без нього обійтись. Та й нема в бідняків грошей на з’їзди.

А навіщо одразу десять тисяч підписів? Збір цих підписів теж коштує грошей.

Давайте чесно скажемо, що при демократії партії повинні створюватись під ідеї, а не під гроші. А ідея не може прийти одночасно до десяти тисяч рівномірно розподілених по території країни громадян. Припустимо, в мене є цікава ідея, але партія не може жити лише ідеями. Потрібні кошти. Якщо відкинути зайві обмеження, я б зареєстрував партію. Люди вступали б до неї (нехай спочатку одиниці), платили б внески і партія якось би розвивалась. А зараз що я скажу людям? Скажу: платіть мені гроші, а я, може, створю партію, а може нічого в мене й не вийде.

Як бачимо, за законом створення партії напівлегальне, чи навпаки — напівпідпільне. Партія повинна спалахнути відразу, як пожежа, оскільки за законом виникнення іскор не дозволяється.

Зробимо маленький екскурс в історію. Всі пам’ятають безальтернативні радянські вибори. А за законом вони були альтернативними. Якщо ти не згоден, то можеш закреслити прізвище нав’язаного кандидата і вписати інше. Але зрозуміло, що народ не зможе так самоорганізуватись, щоб викреслити ненависного кандидата і вписати свого. Скільки існував Союз, не було жодного випадку, щоб висунутий кандидат не був обраний. Те саме ми бачимо зараз. Бідняки швидше вимруть, ніж створять свою партію.

Тепер подивимось на вимоги до статуту партії. Тут знову виникають питання. Восьма стаття того ж таки закону каже, що політичні партії повинні мати статут, який серед інших має містити й перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повноваження і термін цих повноважень. А відсутність уставних органів допускається чи ні? Припустимо, в моїй партії я являюсь єдиним органом. Кому яке діло? Якщо комусь це не подобається, ну не вступай в цю партію — і все.

Статут також повинен містити порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній. А чи можна обійтись без зупинення членства? Зупинення — це штучний прийом, слизький і лукавий. Він потрібен лише чиновникам, нашій партії він не потрібен.

Теж саме і щодо порядку внесення змін та доповнень до статуту і програми політичної партії. А можна, щоб не допускалися ніякі зміни? Якщо когось щось не влаштовує в цій партії — створюй свою.

Можна також обійтись без представницьких органів політичної партії. Наші цілі — ясні, задачі — визначені, і не потрібні нам ці збори.

Загалом зауважень по цьому закону стільки, що тут їх не перелічити. Виникає питання: скільки подібних законів можна створити? Зрозуміло, що багато. Математики скажуть — незліченна множина. Цікава справа: конституційні вимоги одні і ті ж, а законів може бути багато. Як таке може бути? А дуже просто. Таке відбувається, коли закони не мають нічого спільного з Конституцією, встановлюючи обмеження на реалізацію громадянами їхніх конституційних прав і свобод. Так давайте це чесно визнаємо.

У правовій демократичній державі між Конституцією та законами має бути однозначний причинно-наслідковий зв’язок. На основі Конституції може бути створений лише один закон, що врегульовує конкретне питання. Він і буде найдемократичніший. Вірний і зворотний зв’язок. Уявімо собі фантастичну ситуацію — зникла Конституція України. Не залишилось її тексту на жодному носії інформації. Але вціліли закони. Якщо вони справді засновані на Конституції, ми її текст все ж таки відновимо повністю і однозначно, хоч помучитися доведеться.

Якби я був молодим настирливим студентом юрфаку, я б спробував проробити цю процедуру з діючими законами. Ох, і каліцтво вийшло б замість Конституції! Існує думка, що у Верховній Раді мають засідати фахівці — економісти та юристи. І ось результат їхньої праці — Закон України «Про політичні партії в Україні». Це все одно, що доводити теорему Піфагора, спираючись на закон Архімеда. Може, цих фахівців замінити куховарками, як мріяв товариш Ленін?

Так чому ж я не можу створити свою партію? Кожна вимога має бути розумна. Хай законодавці доведуть мені розумність своїх вимог. Вони можуть цього не робити, але тоді хай приберуть їх. А поки що депутати всіма силами захищають народ, тільки б не дати можливість народу самому захищатися.

Не будучи оригіналом, я послав запит в Конституційний Суд: Рятуйте, панове! Давлять!

Відповідь надійшла напрочуд швидко: «Громадяни мають право звертатися до Конституційного Суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України. Таких питань ви не ставите». І вони праві. Згідно з законом «Про Конституційний Суд України» звернення простих громадян про відповідність Конституції України законів та інших правових актів не допускається. Якщо ж закони порушують ваші конституційні права, ви повинні мовчки проковтнути це неподобство, тому що суб’єктами права на конституційне подання з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим є: Президент України; не менш як сорок п’ять народних депутатів України; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Як бачимо, депутати, відмінно знаючи себе, вирішили захиститись від народу. Вони надали «право на конституційне подання» насамперед самим собі. У той же час у Німеччині (не будемо далеко ходити) найостанніший німець має таке право. Не дай Боже порушити права простого німця — німецький Конституційний суд тут же, образно кажучи, зробить з бундестагу (верхньої палати парламенту) бундесрат (нижню палату). Ось я й дивуюся собі: навіщо я тримаю цей парламент і цей суд?