Якби нас вчили «так як треба», то Україна давно була б Європою
Але... нас навмисне так вчили, щоб ми не знали, «чиїх батьків чиї ми діти». А свідомих знищували в підвалах ЧК — КДБ, НКВС, у Сибіру неісходимому, на Соловках... Ми не знаємо історії свого народу. Тому вона нас нічого й не вчить!
Я теж не знала нічого — абсолютно. І вірила в оті побрехеньки про «равєнство і братство». Батьки — селянські діти — рано пішли в робфаки: мама — в інститут механізації с/г, батько — у військове училище. Вірили керманичам країни, і лише після ХХ з’їзду стали «сомнєвающіміся», яких «добрий» дєдушка Лєнін теж закликав не жаліти. От і пізнавала я історію то з журналу «Вокруг света» (про Полуботка), то з «Альманаху туриста» (Троянові вали)... Лише зараз дізнаємося про геноцид, планомірне знищення колиски нашої нації — села.
Мало хто знає, що уже після 13 років «воссоединения» Речі Посполитій Москва подарувала Правобережну частину (за Андрусівським мирним договором), а поляки росіянам — Лівобережну частину України. Шляхта так визискувала наш терплячий народ, що він брався, врешті-решт, за сокиру. Коліївщина, Гайдамаччина, повстання С. Наливайка, Кривоноса... Не з доброго дива наш сумирний селянин зруйнував палац Я. Вишневецького, що й сліду його не залишилося в Лубнах: такий був гнів народний! З «Літературної газети», з праць істориків (які придбала під час святкування 500-річчя козацтва на Хортиці) пізнавала я гірку історію нашого народу. Тому «День» дуже-дуже правильно веде просвітницьку роботу. Коли мій співробітник у Запоріжжі, де я працювала на заводі, здивувався, чому наїхали «западэнцы» на святкування 500-річчя козацтва («При чем тут они?»), то я змогла йому відповісти, що Конашевич-Сагайдачний — за свідченням політиків та істориків того часу — із 40-тисячним загоном козаків урятував не лише Річ Посполиту, а й Європу від турецької навали. На захист українства він також поставив Слово (підтримав Київське братство). «Русалка Дністрова» 1837 р., «Кобзар» 1840 р. були тими ж самими дзвонами просвіти в різних кінцях двох імперій, які поневолили наш народ.
Пробачте за суржик. Понад 40 років жила в Запоріжжі. Не чула рідної мови. Клас української мови, де навчався син, після 8-го класу розігнали — «нерентабельний». Довелося йому їздити через Дніпро майже в єдину повноцінну українську школу, інші діти розбрелися по навколишніх російських (їх і зараз значно більше, ніж українських).
«...був у Межигірського спаса. І на Хортиці, і... все плакав» — писав Шевченко 1843 р. Межигірський спас був останнім пристановищем старих козаків, які приходили на покаяння до Спаса, там і спочили. На Хортиці «мудрих німців», яких Катерина ІІ навезла, немає (вивезли до Казахстану), а нові завойовники намагаються побудувати там свої «хатинки». А оті «палаци в Межигір’ї Щербицького» — головного «товарища трудящихся» чи не побудовані на могилах лицарів України?
Приїздили на святкування 500-річчя козацтва й жіночки з Новосибірської області — хор селянок. І пісні полтавські, і говірка старших — теж. А молодші співають наших пісень, а розмовляють російською мовою (асиміляція). Школи лише російські в Сибірах неісходимих. І лише на кладовищах на хрестах прізвища українські: Музиченки, Матвієнки, Ковальчуки... Мільйони полягли в рідну землю, мільйони — в чужині. «Береза Картузька» на заході гноїла цвіт нашої нації, підвали ЧК — НКВC, КДБ, Сибір неісходима, Соловки... — на сході. А в 1939-му східні варвари (за пактом Молотова-Ріббентропа) з’явилися в Галичині — там ще й досі знаходять підвали НКВС, завалені трупами. А тепер дорікають нам «Волинською різнею», «бандеровским движением». З «Машини часу» дізнаємося, що Власівських, Краснова... батальйонів було значно більше. Широкому загалу це невідомо, на жаль.
«Слово о полку Ігоревім» — це відповідь «табачникам» на їхнє «галичане — не украинцы». Надруковане було уривками в малесенькій газеті рухівців, яка випускалася інколи (коли знаходилася спонсорська підтримка).
Телефонують із Запоріжжя. Кажуть, що в новій газеті, що почала виходити в Запоріжжі, надруковано, що почалися грубі рейдерські атаки на українські церкви. Ляхи колись віддавали наші церкви в оренду жидам. Терплячий наш народ був доведений до такого гніву, що закінчилося це знущання Коліївщиною. Церкви захоплюють, як розбійники. На Десятинній теж хочуть щось своє змінити (за чиї кошти?).
Володимир Малик був моїм учителем російської літератури. То були такі часи, що відкрито нам сказати він не міг. То й почав писати книжки, де в уста своїх героїв вкладав свою любов до рідного краю. Його жінка розповідала, як він свій вірш «Любіть Україну» (після цькування Сосюри) не знав, куди і сховати.
І його, і професора Махновця давно немає серед нас. Сини не завжди поділяють думку батьків, історики старого гатунку — теж. Тому і взялася за цю працю. Обклалася десятками історичних книжок (Субтельного, Аркаса...), перекладів. Поміг і син-славіст (випускник університету ім. Шевченка). Підказав, що «кмети» — це давнє польське «холопи, селяни, мужі» й так далі. Він досконало володіє рідною, а також російською, польською, англійською. Працює в одному з київських видань. Мені за 70. Уже три роки рятую свого тернополянина від високого тиску, інсульту, гангрени. Три операції. Часу катастрофічно не маю, бо все (і його лікувати, і хату батьківську ремонтувати) доводиться самій робити. Але й осторонь спостерігати, як насувається Руїна на Україну — теж не можу.
Передплатила «День» сестричка в Березані, іду зараз передплачувати (п’ятничну) і я. Дзвонять однодумці із Запоріжжя, їм рекомендую теж. Надсилаю вирізки в Маріуполь. Треба боротися з сучасною ордою.
