Який діагноз суспільству поставив Липинський?

Нещодавно учасники міжфакультетського Дискусійного клубу провели чергове засідання з циклу «Бронебійна публіцистика: шляхи формування національної свідомості». У центрі уваги опинився публіцистичний аналіз «Листів до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського.

Українці не бачать усієї величини та глибини проблемної платформи, на якій стоять. А якби дійсно побачили усяку ту загрозу, то б, як казав Липинський «менше між собою бешкетували, тісніше б в одну громаду об’єднались і природу цієї скали постарались всіма силами пізнати». Зважаючи на сьогоднішню ситуацію, в якій опинилась Україна, передмісяць саміту у Вільнюсі, ці слова набувають ще більшої актуальності.

На переконання Липинського, опорою держави повинен бути український хліборобський консервативний клас. «Для цього класу питання державної незалежності — це питання честі, це бути або не бути», — аргументує автор. Які ще причини такого погляду? З приводу цього можна багато сперечатись, але одне можна сказати напевне: він розумів, що своєю землею може дорожити тільки той, що вкладає в неї душу, той, що проливає на неї кров та піт свій, той, що день і ніч проводить поряд із нею, і як ніхто інший її розуміє та дорожить нею. А хто не дорожить своєю душею?

Питання, чи справді хліборобський клас міг стати основним джерелом для відбору і вишколу державної еліти, спричинило справжню дискусію. На думку дискусійника Святослава Мотрена, в поглядах Липинського сильно відчутний дух романтичного зачарування минувшиною. «Інша річ, що державна політика могла б бути орієнтованою на за захист хліборобської сфери і класу аграріїв як виразників «душі нації»», — водночас припускає він.

В’ячеслав Липинський багато аналізує причини «нереалізації» української ідеї. Багато критичної уваги він зосереджує саме на інтелігенції, її ролі, поглядах та дій у суспільстві. На його думку, демократична інтелігенція сама себе не могла уявити будівничою ланкою держави. Саме тому ідея своєї держави, яка б могла бути збудована кимсь іншим просто-таки була їй чужою, якщо не ворожою. «Здобуття повної волі для української нації — була ведена людьми, які в державну незалежність не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою й вороже», — констатує Липинський.

Актуальність його праці беззаперечна. А надто, коли йдеться про прагматичну монополізацію української ідеї. «Монополізація виключно для себе української національної ідеї була конечним результатом способу життя й діяльності тих, хто на експлуатації цієї ідеї в цілях посередництва будував усе своє політичне й матеріальне існування», — аналізує Липинський.

Учасники дискусії дійшли одного з найголовніших висновків — українці самі ж і були своїм, грубо кажучи, «поневолювачем». Про це, зокрема, говориться і у «Листах..». «Побили себе ми самі. Ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибрати реальні живі форми не могла», — робить висновок автор. Однак не тільки інтелігенція була «незріла». Він вважає, що усі інші українські верстви хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною соціального фаталізму — послаблюючи і так уже слабу од природи українську волю. Наглядно бачимо, як автор ставить діагноз тодішньому суспільству.

Дискусійники також обговорили і майбутнє нашої держави. Надважливе та актуальне сьогодні питання ставить В’ячеслав Липинський: «Чи вже витворились такі активні українці, які цілим своїм єством хочуть здобути собі на своїй землі серед свого громадянства таку владу, таку силу політичну, за її допомогою збудувати свою власну окрему Українську Державу і тим забезпечити існування та розвиток своєї нації?». На думку Липинського, вони є. Саме завдяки таким українцям ситуацію можна врятувати.

ВРАЖЕННЯ

Діана ГОРБАНЬ, студентка I курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

— Утілення національної ідеї — це актуальна тема України усіх віків. Прикро, чесно кажучи, спостерігати таку ситуацію політичного, культурного, соціального рабства ось уже кільканадцять століть. У мене складається враження, що ця ідея є таким собі перекотиполем української історії, месиджем, який пересилають зі століття в століття, щоб нагадати, мовляв, за націю от потрібно поборотись. Ото і любимо ми, українці, ставати на одні й ті ж граблі.

Та все ж, що ставало на заваді українській ідеї бути втіленою у життя? Це традиційні проблеми й погані звички. Так уже трапилося, що сусіди завжди нас шарпають з будь-якого приводу, то й у нас виробився такий собі рефлекс ненависті. Та це легко зрозуміти, і не знати, коли цей рефлекс зникне. Таким чином ми самі собі перешкоджаємо, адже звикли завжди себе жаліти і нарікати на інших, але свої проблеми залишати на потім. З цього випливає, що ми не можемо твердо стояти на двох ногах, бо коли є сила, тоді нема волі, і навпаки. А чому нема волі, бо нема консолідації до волі, немає територіальної єдності, а є тільки два табори через Дніпро, хоча зараз така сентенція трохи вже починає ставати неактуальним стереотипом — і це добре.

Тетяна РУСИНКЕВИЧ, студентка I курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

— Прочитавши політичний заповіт В’ячеслава Липинського «Листи до братів-хліборобів», можна бачити і розуміти самого автора по-різному. Зрештою, йому не звикати, ще за життя Липинського називали утопістом-романтиком, а ідеї мислителя здавалися химерними сучасникам. Дивні й неоднозначні вони й для нас. Однак це не свідчить про їхню хибність, радше про нашу неготовність прийняти це.

Якщо б і нині ми послуговувалися тими політичними категоріями, які створив Липинський, можливо, нам вдалося б вибудувати сильну Українську державу з громадянським, активним, а головне, згуртованим суспільством. Автор апелює до всіх найкращих представників кожної верстви, наголошуючи на провідній ролі еліти та хліборобів, тих, хто творить «костяк держави». Липинський пропонує свою концепцію навернення до українства і витворення власної держави, що має бути основана на територіальному патріотизмі й українському консерватизмі.