Його безмежна любов до дітлашні...

«Нема нічого більш божественного, як виховання. Тільки завдяки вихованню людина робиться справжньою людиною»

(грецький філософ Платон)

Завданням педагогіки є зміцнювати й розвивати все позитивне і тамувати все негативне у виховному процесі. Великої шкоди у виховному процесі завдала нам комуністична система, яка намагалася виховати молодь у дусі пролетарського інтернаціоналізму. В цій системі виховання ідеологізується зі шкодою освітньому процесу. Праця доброго вчителя надзвичайно складна, і її не можна зрівнювати з іншими професіями... Ткач уже через годину бачить плоди своєї праці; сталевар, будівничий — через декілька годин. Але і в цій професії та навіть і в цій політичній системі були окремі педагоги, які розвивали й розбуджували в дітей позитивні риси, які давали підстави дітям до належного і самостійного життя.

УСІ ДІТИ СТАЛИ ВЧИТЕЛЯМИ

До таких можна зарахувати Василя Сухомлинського, який народився 28 вересня 1918 р. у селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом, Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині. Батько його, Олександр, працював теслярем і столяром.

Мати майбутнього педагога працювала в колгоспі й окрім Василя виховувала ще трьох дітей — Івана, Сергія та Меланію. Так склалося, що всі діти стали вчителями. Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті й того ж року став студентом факультету мови та літератури, через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935—1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — і викладача цих же предметів середньої школи. З 1938 р. і до початку війни Василь Сухомлинський працював у Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час був завідувачем навчальної частини школи. У липні 1941 р. В. Сухомлинського покликали до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він — політрук роти в діючій армії.

9 лютого 1942 р. у бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях. Осколок снаряда залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування у шпиталі селища Ува, що в Удмуртії, він просився на фронт, проте комісія не могла визнати його навіть умовно здоровим для військової служби. У червні 1942 року його призначили директором сільської середньої школи, де він пропрацював до березня 1944 року. Щойно рідні місця були звільнені, він повернувся в Україну і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже 1947 року Сухомлинський просився назад до школи. В 1948 році Василя Сухомлинського призначили директором Павлиської середньої школи, де він незмінно пропрацював протягом 23 років до кінця свого життя. У 1948 році це була звичайна, пересічна школа, до того ж ще і майже зруйнована за роки війни, відомою і популярною її зробив Сухомлинський.

23 РОКИ ПРАЦІ У ПАВЛИШІ

Педагог, як і філософ, потребує десятиріччя, щоб сформулювати свої світоглядні принципи, скласти свої педагогічні переконання. Багато років пішло на це і в Сухомлинського. Саме ці 23 роки його праці стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив на справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості. Він ненастанно удосконалювався і не завжди застосовував методи, які ця система наказувала використовувати у школі. У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховного процесу». З 1957 р. — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР. 1958 р. — заслужений учитель УРСР. 1968 р. — нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Василь Сухомлинський на диво в ті часи наголошував на розвитку українського патріотизму, тобто у його розумінні людина має стати людиною, приналежною до того роду, в якому вона народилася. Його праця заслуговує на підтримку. Говорити про педагогіку означає говорити відверто про історію нашого народу.

В. Сухомлинський, як ніхто інший з цього періоду в педагогіці, мужньо ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного й естетичного світобачення. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції й стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи. Для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — основне завдання гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного. Привселюдне зізнання, винесене в назву книжки «Серце віддаю дітям», підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: любов до дітей». На мій погляд, ця теза має стати програмною для нашого вчительства і для наших державотворців.

БЕЗ ЙОГО ТВОРЧОСТІ НЕ МОЖНА УЯВИТИ СУЧАСНОЇ ГУМАННОЇ ПЕДАГОГІКИ

Звернення до педагогічної спадщини Василя Сухомлинського, розгляд його педагогічної системи, наявність наукових шкіл та їх активна діяльність як наукова, так і просвітницька, свідчать про плідність і перспективність цього напряму досліджень не лише в структурі історико-педагогічної науки, а й значущість для розв’язання актуальних проблем сучасної освітньої та виховної практики. Українська асоціація Василя Сухомлинського в Україні систематично проводить Всеукраїнські педагогічні читання, присвячені вивченню і впровадженню у широку педагогічну практику творчої спадщини видатного педагога.

З плином часу інтерес учених і вчителів до життя і творчості В. Сухомлинського зростає, поширюється в Україні та світі. Без його творчості не можна уявити сучасної гуманної педагогіки. Верховна Рада України постановила: оголосити 2003—2004 навчальні роки в Україні роками Василя Сухомлинського. Кількість публікацій, пов’язаних із його життям і діяльністю, систематично зростає.

Важливим засобом поширення ідей В. Сухомлинського є проведення Всеукраїнських конкурсів студентських робіт за його спадщиною. Також спадщина вченого є об’єктом наукового дослідження — докторських і кандидатських дисертацій, виконаних у різних країнах. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.). Він став визнаним класиком педагогіки ХХ століття.

2 вересня 1970 р. серце Василя Сухомлинського перестало битися. В його особі молодь втратила найкращого друга і дорадника, який був наділений уособленням найшляхетніших прикмет. Його безмежна любов до дітвори може бути зразковим прикладом. Фізична смерть не поклала край життю його творчих надбань, не зупинила його жертовного служіння школі, учительству, вітчизняній педагогічній науці. «Людина, — завжди повторював педагог, — народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». Ці проникливі слова можна і треба віднести й до самого Василя Сухомлинського, адже саме вони були тим категоричним імперативом, якого завжди і всюди дотримувався він у своєму недовгому, але яскравому й напрочуд плідному житті Педагога. Завершу цю статтю словами професора Мареша з його твору: «Найбільше багатство держави — не є її золоті запаси чи промисловість, чи сільське господарство, але тільки молодь, працею якої будується добробут нації і її майбутнє. Саме і тому найбільшим обов’язком держави є турбота про належне виховання й освіту молоді, підготовка її до самостійного належного життя».