За коханим — з Хрещатика в тайгу

Коли я, забрьоханий багатокілометровим переходом до скелі «Пір’я» і назад, дістався нарешті пізно ввечері до Красноярська, мій давній знайомий колега-журналіст Петро Дубинін сказав: «Миколо, тобі пощастило: вчора зі Східних Саян повернувся додому в Сосновоборськ твій земляк Борис Наконечний. Він — відомий мисливець-промисловик, фотограф і письменник. Я говорив сьогодні з Борисом Миколайовичем по телефону. Він чекатиме тебе завтра зранку. До Сосновоборська від Красноярська кілометрів сорок»...

У міській квартирі Бориса Миколайовича і його дружини Наталії Василівни пахло весняною тайгою від похідного одягу й потертого рюкзака, кедрових горіхів і двох мисливських собак, які, обнюхавши мене, мабуть, подумали: «Цей кабінетний чоловік, як не дивно, теж недавно був у тайзі та пахне далекими дорогами...»

На стінах кімнат погляд передусім примагнічували великі фотознімки у рамках під склом: закоханий навесні глухар із розпущеним віялом хвостом; білосніжний горностай із чорними очима, які світяться дитячою цікавістю; портрети злючої росомахи і готової до останнього стрибка на мисливця хижої рисі... Вражений побаченим, запитую:

— Як вам удалося зробити такі фотознімки?

— Я не раз через те, що зробив цікавий кадр, повертався з полювання без здобичі. Собаки сердиті, що я випустив звіра, а я, навпаки, дуже радий, що вчасно натиснув не на курок рушниці, а на спускову кнопку мого «Зеніта». За ці фотознімки я отримав срібну медаль у 1980 році на міжнародному фотоконкурсі в Болгарії. До речі, серйозно займатися фотографією я почав тоді, коли працював у Києві в Українському республіканському товаристві охорони природи.

— А як потрапили за Урал? Романтика чи гроші?

— І те, й інше. Після закінчення Київського топографічного технікуму мене направили в Сибір. Під час тривалих експедицій навчився полювати, рибалити, виживати в тайзі і в сильну спеку, і у великі морози. Але за кілька років повернувся в Україну, бо дуже скучив за матір’ю і батьком, які жили тоді в селі Пісківка Бородянського району Київської області. Скучив за природою України, родичами, однокласниками... Скучив навіть за повітрям і кумканням жаб. Ностальгія — це душевна хвороба, яку можуть вилікувати тільки рідні місця дитинства. Але з часом знову потягло в Сибір. Такий уже в мене характер... Працював мисливцем-промисловиком, за дорученням біотехнічних станцій займався науковою роботою в тайзі. До речі, саме в ті роки я передав для експозиції в Київський музей природи кілька дуже цінних експонатів.

Звертаюся до Наталії Василівни:

— А як ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?

— Не я з ним, а він зі мною познайомився. Родом я теж із Бородянського району, тільки з села Луб’янки, моє дівоче прізвище — Шапаренко. Після закінчення Київського книготоргового технікуму працювала продавцем у відділі букіністичної літератури в магазині «Мистецтво», що тоді був на Хрещатику. Якось у тролейбусі один пасажир, коли ми з сестрою везли по в’язці книг, піднявся зі свого місця, щоб ми могли покласти свої книги. Коли дізнався, де я працюю, попросив номер телефону. Мовляв, хочу подивитися, які продаються книги. І під вечір прийшов із розкішним букетом квітів. А потім, трохи пізніше, сказав: «Наташо, я полюбив тебе з першого погляду. Я мисливецьпромисловик. Мені треба повертатися в Сибір. Але там у мене немає квартири ні в селі, ні в місті. Є тільки мисливська хатинка в тайзі. По-сибірськи називається «зимів’я». Звідти до найближчого населеного пункту — 118 кілометрів. Виходь за мене заміж. Я людина надійна. Я тебе ніколи не покину...»

Моя співрозмовниця довго мовчала. А потім твердо сказала: «І я поїхала з ним. З Хрещатика — в тайгу»...

— Чи бували небезпечні ситуації? Чому ви переїхали з тайги в місто?

— Наше життя — це постійний ризик: на міських вулицях може машина збити, а в тайзі — звір розірвати. Було якось, що на озері, коли рибу ловила, під ногами лід проломився. Сама вибралася. Від озера до зимів’я бігла боса по снігу... Траплялося й інше. Хвилювалася за чоловіка, який іноді по два тижні полював у тайзі. А в Сосновоборськ ми переїхали тільки тоді, коли нашій доньці Оленці треба було йти до школи — до першого класу. А до цього вона жила з нами в лісі. Ми навчили її читати і писати, знати, розуміти і, найголовніше, відчувати природу. Тепер Оленка навчається в Красноярську на факультеті мікробіології Сибірського федерального університету.

— Коли востаннє були в Україні?

— Давно не були в рідних краях. Років дев’ять... І від цього на душі гірке відчуття провини. Мій батько і Борисові батьки поховані в Україні. А мою маму, Мотрю Архипівну, коли вона почала хворіти, ми забрали до себе в Сосновоборськ. Підлікували її, безнадійну для лікарів, цілющими травами — і вона ще прожила майже десять років. Варила борщ, вареники... Подружилася з місцевими бабусями, але говорила з ними тільки українською мовою. Коли помирала, попросила, щоб тим рушником, який вона привезла з України в Сибір, накрили її в труні. Ми так і зробили...