За підручником державності
На підсумковій прес-конференції екс-президент Віктор Ющенко назвав Юлію Тимошенко найбільшою своєю помилкою. Звичайно, тут можна кинути йому докір, що свою команду й союзників треба обирати, уважно вивчаючи їхні біографії, ділові та моральні якості. Адже це давно відомо, що кадри, професійні, освічені, з досвідом роботи, є запорукою кращих результатів.
Утім, є й інші прорахунки, одні прості й не повинні навіть виникати, другі важливіші. Суть останніх добре видно з виступу Віктора Ющенка на Всесоюзному форумі українців, який проходив у серпні 2006 року. Там він сказав: «Для постгеноцидного суспільства, яким є українська спільнота, дорога ліберального і національного відновлення є безальтернативною і сповненою труднощів». Тут правильно мовиться про наше суспільство, а ось ліберальне відновлення в Україні невідомо звідки й чому виникло, бо воно взагалі неможливе: не можна відновити те, чого ніколи не існувало. Лише окремі ліберальні погляди вирізняються в працях українських публіцистів і громадських діячів, зокрема у Михайла Драгоманова, за що його критикував Іван Франко. Та ще у діячів Центральної Ради, в яких поряд із соціалістичними ідеями вживалися й ліберальні. Вони відмовилися від армії, яка начебто стала непотрібною, та й вимагала витрат. Чим це закінчилося для Центральної Ради, добре відомо. І ось тепер вже в незалежній Україні маємо захоплення чужоземними віяннями. Чи не є у нас ліберальним відновленням нинішнє правосуддя, де до уваги беруться не докази у справі, а зовсім інші засоби впливу?
Ми маємо свої надбання і цінності, вироблені за багатовікову історію, і знати їх, керуватися ними у своїй діяльності, — обов’язок політика та неодмінна умова успішної діяльності. Український народ дуже чутливий до несправедливості, у нього ще свіжі в пам’яті голодомори і репресії, які випали на його долю. Все це в минулому, але надалі підстерігатимуть нові випробування. Кризи слідують одна за одною, вони мають свої назви, але треба виділити одну з них, найголовнішу — кризу управління.
Нова влада з роками почала втрачати довіру населення, а це вже вагомий привід замислитися, чому так сталося.
Політика — це мистецтво управління державою, у нас же вона перетворилася на вміння боротися з політичними противниками. Ідеологія ж і досі перебуває за сімома замками. Тому в нас немає українського кіно, телебачення, в меншості українська книга, газети, журнали порівняно з російськомовними... А яку економічну модель обрала наша країна? Називають її по-різному, навіть ліберальною, але в підсумку вона є найгіршою з усіх відомих, бо призвела до зменшення виробництва, занепаду.
Це не тимчасові труднощі, вони тривають уже багато років. Рятуємося запозиченнями, але все більше стає зрозумілим, що довго так не протриматися, це дорога в нікуди, в крайньому випадку — до напівколоніального становища.
На цьому тлі протиставлення свободи піклуванню про матеріальне благополуччя є недоречним і зайвим. Що таке свобода і демократія, в Україні знали ще із часів козацтва, коли обирали гетьманів і старшину на загальних зборах. І в країні, де люди вийшли на Майдан, щоб захистити своє волевиявлення, домогтися змін, не повинно зоставатися все, як і раніше. А якщо змін не відбулося, то люди вважають, що цього хтось не хоче, і глава держави, виходить, теж разом з ними, невідомими, на їхньому боці.
Питання ж, які необхідно вирішувати в країні, складні, головоломні, багатопланові. Одному Президентові із ними не впоратися.
В тих перетвореннях, які відбуваються, багато чого прийшло від інших країн. Це приватизація, комерційні структури, банківська справа, тобто те, що сприяє прибутку в першу чергу власникам чи групам людей. А ось те, що необхідне всьому суспільству й що неодмінно є в інших країнах — прогресивний податок, гідна оплата праці, соціальне забезпечення, кримінальна відповідальність або значні штрафи за шахрайство і порушення фінансової дисципліни, — в нас ніяк не приживеться. Тому в країні поширюється бідність, а зарплати й пенсії окремих категорій громадян в десятки разів перевищують середні показники. Подібні нарікання люди теж спрямовують на адресу Президента, адже він — гарант Конституції. Якщо ж їх не чують — немає й підтримки, що й сталося на минулих президентських виборах.
