Замальовки з книжки «Економіка і мистецтво»

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Пише вам вдячний читач, постійний передплатник і автор (2004, 2005 і 2008 pp.). Нещодавно я завершив книжку «Економіка і мистецтво», розраховану на студентів і молодих викладачів. Мета видання — по-перше, прилучити їх до мистецтва, по-друге, узагальнити досвід викладачів з використання творів мистецтва (образотворчого, літератури і особливо поезії, театру, музики і співу, архітектури тощо) у навчальному процесі.

Надсилаю вам кілька літературних замальовок з книжки з надією, що вони будуть цікавими для ваших читачів.

З повагою Віталій НЕЛЕП, доктор економічних наук, професор кафедри економіки агропромислових формувань Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

ЗАОЧНИЦЯ

У житті викладача — як на довгій ниві — все буває: і серйозне, і комічне, важливе і не дуже. Ось одна замальовка з цієї «ниви», що буде корисною, на мій погляд, молодим викладачам.

Іспит заочників наближався до кінця. Переді мною сіла студентка, назвала перше питання і почала відповідати (це було тоді, коли екзамени здавали усно): тихо, повільно, підтверджуючи «діагноз» — типова трієчниця. Слухаючи її, почав згадувати, що попросила купити в магазині дружина на вечерю. А монотонний потік слів продовжувався. І ще один висновок: я не вгледів, і вона змогла використати шпаргалку. Коли вона закінчила відповідати, я поставив їй по темі каверзне запитання. Вона відповіла правильно. Перейшли до другого питання. Та ж монотонність, але я слухав уважніше. І все було «по ділу», на додаткові «поглиблені» запитання знову одержав вичерпну відповідь. Те саме було і з третім запитанням.

Студенти, що готувалися, припинили підготовку і з інтересом почали прислуховуватись до нашого діалогу. На всі три запитання вона відповіла на «відмінно». Щоб переконатися у цьому, я поставив їй ще кілька додаткових запитань з інших тем курсу і одержав вичерпні відповіді. Поздоровив студентку, поставив «відмінно» у відомості, відкрив заліковку і остовпів: за 8 семестрів у студентки було тільки «задовільно». На моє запитання, чому така різниця, студентка зі сльозами на очах відповіла: «Ви перший викладач, хто мене вислухав до кінця».

Це був для мене урок на все життя.

ФІАСКО ВИКЛАДАЧА

Їх, французьких дітей віком від 9 до 14 років, було четверо. Вони приїхали до Києва в гості до родичів, які, знаючи мої захоплення, попросили показати дітям місто. Маршрут першої екскурсії починався на Оглядовій алеї біля Львівської площі, далі — гора Кия, Андріївська церква, Проня Прокопівна і Голохвастов, Андріївський узвіз, обід у «Пузатій хаті», Контрактова площа, фунікулер, пам’ятник княгині Ользі.

Враховуючи «контингент», я максимально скоротив текст екскурсії, вибравши найцікавіші історії про княгиню Ольгу та Іскоростень, Анну Ярославну — королеву Франції тощо. І хоч мене попереджали, що «діти нічим не цікавляться», їхньою поведінкою я був вражений. З якого тільки боку я не підходив — жодного інтересу. Правду сказати, пожвавились вони на Андріївському узвозі під час шопінгу і в «Пузатій хаті».

Всі були веселі, галасливі, а мій настрій зовсім упав: як так, мене, викладача з 50-річним стажем, що міг зацікавити малі, середні і великі аудиторії як студентів, виробничників, так і науковців, не слухають всього четверо дітей. Коли обідали, я перебирав зі свого досвіду та моїх колег набір різних методів (експромти, анекдоти, загадки), що допомогли б утримати увагу аудиторії.

І коли ми вийшли на вулицю Гетьмана Сагайдачного, дорогою до фунікулера я вирішив використати один із прийомів — загадку: «У Києві — тисячі вулиць, але ця, яку ви бачите, унікальна, більше таких вулиць у Києві немає. Чим вона відрізняється від інших?» І... здається «клюнуло». Всі зупинилися, роздивлялися, і посипались варіанти: малоповерхові або старовинні будинки і т. д. і т. п. Я все відкидав. І коли дійшли до вулиці Андріївської, я попросив їх уважно порівняти її з «нашою». Радість однієї дівчинки була безмежна, коли вона дала правильну відповідь: на першій вулиці немає ні одного дерева. Приз — київський сувенір.

Але далі було наступне запитання — «Чому?». Приз залишився у гіда, бо ні діти, ні дорослі не знали, що відрізок метро від Поштової площі до Оболоні будували не тунельним, а кар’єрним методом. А на бетоні дерева не ростуть.

Діти обступили гіда і просили нових загадок. І тут «Остапа понесло»: все те, що я спробував розказати раніше, перетворив на загадки типу: як вдалося княгині Ользі за допомогою свого розуму за кілька хвилин взяти Іскоростень, якщо вона зі своєю дружиною не могла його взяти кілька днів? Коли я втомився і мій запас загадок почав вичерпуватися, я запропонував задавати їх по черзі: одну — я, другу — вони.

У наступні дні було значно легше: аудиторія була в моїх руках. І я вкотре пересвідчився, що, по-перше, немає безвихідних ситуацій, а по-друге, викладач — завжди викладач і має знайти вихід зі складного становища.