Заробітчани
Заробітчанами можна стати і на батьківщиніНі. Йтиметься тут зовсім не про тих людей, які виїхали шукати кращої долі чи просто великих грошей у благополучніших країнах. Виявилось, що заробітчанами можна стати і на батьківщині. Тут, під не зовсім милозвучним словом, маються на увазі люди, що не гребують брудною роботою. Наприклад, доставкою додому листівок із політичною рекламою під час виборчих кампаній. Що ж у цьому брудного? Так, власне, нічого, якщо робота така була б проявом щирого переконання, що визріло в душі, а не бажання покласти до кишені гроші, отримані за агітацію.
Одного дня, чекаючи електричку на станції Тетерів, я зустрів двох своїх бувших учнів, а на той час уже студентів одного з престижних київських вузів. Була рання осінь 2009 року. Андрій і Василь навчалися в одному класі і здобули середню освіту чотири роки тому, коли мені доводилося керувати школою в закритому військовому містечку, що знаходилося в лісі, недалеко від станції Тетерів. Обидва вони в спортивних темно-синіх вовняних шапочках і яскравих біло-червоних куртках, не зовсім однакових, але дуже схожих. Звичайно, ровесники один одному, вони нагадували братів-близнят, але я знав, що хлопці навіть не родичі. Колишні однокласники стояли в невеликій черзі до ятки, з віконця якої продавали, невідомо чи смачну, але досить запашну каву, дух якої відчувався в декількох метрах від кавового прилавка. Помітивши Андрія і Василя, я швидше попрямував чи, точніше, побрів по брудно-сніговій каші до джерела апетитних пахощів, щоб поговорити з хлопцями та зігрітися гарячим напоєм, чекаючи електричку.
— Ви останні в черзі? — серйозним тоном, не дивлячись на хлопців, ніби не пізнавши їх, запитав я.
— Юрій Євгенович? — зраділо-здивовано і привітно посміхнувся Андрій.
— Здрастуйте, хлопці. Чекаєте каву?
— Звичайно, — привітно відповів Василь, — вітаю і я Вас також. Ставайте попереду нас.
— Не турбуєтеся, буду за вами. Кави, сподіваюся, вистачить усім.
— А це ж у вас скоро день народження буде! — чи то стверджуючи, чи то сумніваючись, запитав, поглянувши на мене, Андрій, — Виповниться сорок?
Я щиро розсміявся:
— Та ні, сорок три вже. Час іде. Але спасибі, що пригадав. Теж на електричку? На заняття?
— Та які заняття? — засміявся Андрій, — гроші їдемо заробляти.
— Гроші? То ви хіба вже не студенти?
— Чому? Студенти, але домовилися з куратором про два тижні без лекцій. Він добра людина, дозволив нам, — упевнено констатував Василь.
Узявши каву, ми відійшли від ятки і зупинилися біля високої по-осінньому сумної самотньої тополі.
— Яким же чином заробляєте? — поцікавився я.
— Політикою, звичайно. Зараз це справа досить прибуткова, — відповів Василь.
— Прибуткова?
— А як же, — підтримав друга Андрій, — президентські ж вибори скоро, ось ми і працюємо на них.
— Так кого ж із кандидатів ви підтримуєте?
— Ми? Нікого.
— Нічого не розумію, — розгубився я.
— Це політика, Юрію Євгеновичу, — почав роз’яснювати мені Василь, — до обіду ми розносимо по домівках листівки за Юлію Тимошенко, а вже ближче до вечора — за Віктора Януковича. А їх представники платять нам гроші.
Моє нерозуміння межувало з приголомшенням.
— Жаль лише, що президентські вибори нечасто, а на парламентських стільки не заробиш, — зітхнув колишній мій учень, — хочу ноутбук новий собі придбати.
— І тих грошей, які заробляєш зараз, на таку покупку вистачить?
— Вистачить. Ми ж активно агітуємо. Навіть не уявляєте, скільки квартир за один день потрібно обійти, а ще нам доводиться розмовляти з людьми, переконувати їх, щоб зробили правильний вибір.
— Правильний? — здивовано перепитав я.
— Так ми ж у різних мікрорайонах діємо. Проколів не буває. В одному місці вихваляємо Януковича, а в іншому — Тимошенко.
Нещирий до наївності цинізм молодиків приголомшив мене, як і приземлена буденність тону Василя, начебто йшлося про якісь неістотні, побутові дрібниці.
Ми допили каву і почули із станційного динаміка оголошення про подачу для посадки нашої електрички. Вже у вагоні я зустрів свого знайомого колегу, вчителя Тетерівської школи і влаштувався на сидінні біля нього. Колишні ж мої учні залишилися в тамбурі, щоб потруїтися декілька хвилин нікотином. Так і розійшлися наші шляхи того дня, але відчуття певної пригніченості після спілкування з політичними заробітчанами мене не залишало.
Юрій ТОКАР, смт Городок, Житомирська область
Випуск газети №:
№57, (2013)Рубрика
Пошта «Дня»