Зближення та поєднання
«Прибуття Папи завжди викликає релігійне піднесення. Найважливішим є не те, хто «за», а хто «проти»; головне, що приїжджає людина, яка несе із собою мир», — сказав недавно глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар.
З-поміж українських ЗМІ чи не найбільший внесок у створення такої атмосфери толерантності робить добре відома читачам газета «День». У матеріалах газети йдеться не лише про конфесійні справи, а й про буденні, мирські, про очікування людей принижених і загублених, яким потрібні розрада і духовна підтримка.
Можу навести власний приклад. Ув’язнені виправної колонії ЛВК-48 у Львові через главу УГКЦ просять Папу Римського відвідати їх, щоб «разом із Вами помолитися, просити прощення за наші гріхи й отримати від Вас Боже благословення на кращу долю в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Під зверненням підписалося 850 засуджених — представників різних національностей і віровизнань, православні й католики, іудеї й мусульмани, а також ті, які вважають себе невіруючими. Це зрозуміло: моральний і духовний авторитет Папи Івана Павла II загальновизнаний у всьому світі, не лише в західному, католицькому.
Тепер, напередодні приїзду до нас цієї високої духовної особи, ми не повинні блукати в нетрях історії, в якій, як відомо, всяке бувало, не полемізувати про те, котра віра «правдивіша» — православна чи католицька, виказуючи стару інерцію мислення, спекулятивну ідеологію та політику, ізоляціонізм і гріховний фанатизм, а долати в собі гординю та нескромність, шукати і знаходити аргументи для зближення та поєднання. Євангельським покликанням віруючих є не стільки теологічне вчення, ритуали, скільки жива віра, жива причетність до божественного, особиста зустріч із Христом. Такі аргументи містяться і в російській філософсько-богословській думці, виразниками якої були, зокрема, глибокий мислитель-софіолог В. Соловйов, філософ християнського екзистенціалізму М.Бердяєв та інші.
У відкритому листі до одного з лідерів слов’янофільства і проповідників зарозумілого (державного) російсько-православного месіанізму I. Аксакова Володимир Соловйов ще 1884 р. писав: «Святая Русь требует святого дела. Покажите же мне теперь, что соединение церквей, духовное примирение Востока и Запада в богочеловеческом единстве Вселенской Церкви, что это не есть святое дело, что это не есть именно то действительное слово, которое Россия должна сказать миру? Да никакое другое и невозможно». До ідеї примирення та поєднання він повертається знову і знову. «Новое слово России, — писав Соловйов у відомій праці «О христианском единстве», — есть прежде всего религиозное примирение между Востоком и Западом... Это слово по-своему, но сказать он (православний Схід. — Д.К. ) должен, если хочет повиноваться воле Божьей, если хочет не лживо говорить про «святую Русь».
Шлях до примирення та поєднання веде через покаяння і примирення з Богом. У своїй знаменитій студії «Русская идея», що побачила світ 1888 р. у Парижі, Володимир Соловйов звертається до росіян: «Эта тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко- униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременем лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы».
Наводжу це до того, що християнська скромність, смирення і покаяння — то не абстракція, а наповнене змістом духовне очищення. Про що не зайве нагадати собі нині.
А також про те, що нам в Україні слід докласти зусиль для консолідації народу, нації, подолання неправди та фарисейства, злодіянь та несправедливості, погордливого приниження можновладцями гідності «нижчих».
