«Жити без отруйних впливів»

Вікторія Приймак, режисерка:

— Моя осінь має бути плідною. Минулого року вдалося виграти пітчинг від Суспільного телебачення «Створюй з Суспільним» на створення історичного телепроєкту, який ми назвали «Покоління. Паралелі». Тому маю щоденні зйомки, зустрічі та дослідження. Суть проєкту — показати боротьбу українців, зокрема героїв з Вінниччини, за незалежність України 100 років тому в добу УНР, понад 70 років тому в період розгортання УПА і показати війну сучасну. Дуже цікава робота, адже разом з істориками ми презентуємо глядачам ексклюзивні історичні факти, з реконструкторами та акторами відтворюємо події давнини, а з сучасними героями (це добровольці, військові, медики та волонтери) переосмислюємо події щодо війни з Росією, обговорюємо переломний 2014 рік і аналізуємо ситуацію сьогодення. Направду історія кожного нашого героя варта повнометражного фільму.

А з негативного — цього року довелося мати справу з працівниками державних установ: поліції, податкової, сільських рад та ін. Це мій особистий досвід і сподіваюся, що він не поширений. Але ті люди, які зустрічалися мені, були абсолютно не зацікавленими у своїх обов’язках, в робочий час могли пити чаї чи розмовляти з подругами по телефону, поки в коридорі десятки людей очікували, щоб отримати якусь довідку чи інформацію. Ще рік тому мала справу з інтернет-шахраями, подала заяву в поліцію, однак бодай якоїсь відповіді так і не отримала. Якщо порівнювати моє спілкування з держслужбовцями, наприклад, з тими ж ветеранами російсько-української війни — це небо і земля. І тепер я точно знаю, завдяки кому ми маємо державу і тримаємо удар.

Оксана ЯЦЮК, громадська діячка, блогерка:

— Вересень нагадав про школу, ожили шкільні чати. Я — мама школяра, майже три тижні навчання, і школи вже забагато в моєму житті. Подумала, що шкільний чат схожий на розсилку з сайту для вправних господинь «флай-леді». Оту, знаєте, яка сигналила в найнесприятливіший момент: «Тривога, подивись на люстру, вона давно немита». А тут з вайбера нагадують «завтра 5 кг макулатури», «намалювати малюнок про любов до Всесвіту», «принести два патички і листочок», «заповнити анкету», «термінові батьківські збори». До цього додаються суворі приписки «бути всім під розпис», «явка обов’язкова». Я не можу втямити, де за цим потоком повідомлень розвиток дітей, де «найкращі інтереси дитини», про які мала б подбати держава? Який сенс в малюнках, конкурсах і зборах, якщо вони не для дітей, а «для звіту»?

Українська школа надмірно сконцентрована на формі. Маю на увазі не одяг, а обрамлення, яке переважає над змістом. Кульки, стрічки, бантики, стіни, шафки — вважаються важливими. Їх обговорюють на батьківських зборах і у класах. Авторитарна педагогіка і невігластво — не обговорюється, хоча впливає на розвиток дитини сильніше, ніж нова стеля в шкільному приміщенні.

Аби привернути увагу до токсичної радянської спадщини в сучасній Україні, ми з колегами з ІЦ «Майдан Моніторинг» започаткували проєкт «Совок довбаний». Це щотижневі зустрічі з спогадами про буденність життя в СРСР. Наталка Зубар, Віктор Гарбар, Ігор Дубровський — з Харкова, Лариса Полулях і я — з Вінниці. Ми зустрічаємося в прямому ефірі кожної п’ятниці у Фейсбук, о 12.12, а потім дублюємо запис на ютубі. Проєкт волонтерський і повністю самоорганізований. У нас просте обладнання, замість студій — домашні помешкання, я виходжу в ефір з телефону. Для просвіти суспільства більше потрібно бажання і систематичність, ніж крута техніка (сподіваюсь, з часом вона у нас з’явиться). В обговоренні поступово виринають спільні риси, певна основа, на якій стояла ця тоталітарна держава. Свободу замінили імітацією. Коли людина не навчає, не працює, не творить, а робить вигляд. Імітація для мене шкідливіша за пряме насильство. Вона виснажує людей, живить безпорадність і покірність. Ми згадує совок, аби навчитись жити без його отруйних впливів.

Валентина ТКАЧУК, директорка КП «Iнститут розвитку міста»:

— Вінниця всьоме визнана найкомфортнішим містом України і це завдяки роботі тих людей, які працюють і розвивають місто, зокрема і наш Інститут. Ми провели три архітектурних конкурси, які покликані створити простори для людей. Головний акцент у проєктах робимо на озелененні, адаптації до зміни клімату, з цього приводу провели навчання для співробітників Вінницької міської ради, зокрема управлінців, які ухвалюють рішення. Наша перевага поміж інших міст у тісній співпраці з громадськими організаціями, які підсилюють і синергують.

З негативу, мабуть, те, що люди втомлюються і вигорають. Я працюю у спільноті професіоналів, які викладаються на повну і не завжди мають час поповнювати власні особисті ресурси і це мабуть те, що розбалансовує. Інший фактор, що класних професійних людей бачать, знають і забирають у інші міста, інші проєкти. Це також виклик. Відчувається брак професійних кадрів, які знають, можуть і постійно розвиваються.

Віктор КРУПКА, викладач Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, кандидат філологічних наук, поет:

— Моє життя, мов ненастанна круговерть... Родина, викладацька діяльність, творчість — ті важелі, які наповнюють кожну хвилину особливим смислом, життєствердною енергетикою, справжнім відчуттям затребуваності. Так, мені цього року виповнилось 45 років — і я вдячний долі, що вона дала мені те, що сьогодні маю. Хтось скаже: доволі складно бути щасливим в ситуації, в якій ми сьогодні опинилися. Але я щасливий — і до наступних сходинок цього неймовірного почуття мені потрібно ще зовсім трохи віри, зусиль, фарту.

Головне — уміти знайти себе, мотивувати на невеликі й значні життєві перемоги. А вони трапляються щодня... Вони зовсім поруч од людяності, жертовності, праці, саморозвитку. Усмішки найрідніших людей, вдячність, яку відчуваю, маленькі радісні дрібниці спілкування з колегами, студентами, письменниками-побратимами, професійні і творчі успіхи — це те, що формує мій світ, сонячний і звабливий.

А про неприємне говорити не хочеться. Вчуся його долати.