Живімо у позитиві!

Готуючи колонку «Що хорошого? Що поганого?», навмисне залучила до опитування тих своїх знайомих, котрі завжди апріорі налаштовані на позитив. Чесно кажучи, дуже хотіла уникнути негативу — надто багато його останнім часом довкола. Не вийшло! Що зачіпає за живе респондентів — далі у відповідях.

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка»:

— Ми — це ті, хто мав щастя бути свідками народження незалежної України, хто мав щастя пережити незабутні миті на Майдані-2004... І на нашій дорозі кожного дня є плюси і мінуси, як два стражі, що супроводжують нас упродовж життя... Погано те, що сплюндровано таблицю Юрієві Шевельову у Харкові, але, мабуть, нічого дивного у цьому немає, бо країна ще не дозріла осягнути вершин своїх українських Еверестів. А духовні карлики — були і будуть! Головне, щоб у спину їм дихало молоде, здорове покоління, а воно у нас є. І про це ми розмовляли з Блаженнійшим Святославом, який нещодавно був почесним гостем Національного університету «Львівська політехніка». Це була дивовижна зустріч, сповнена тепла і віри у все краще, що на нас чекає. І розмовляли ми про два крила, про силу молодої людини, котра повинна поєднуватися з мудрістю старших... Добре й те, що у Львові відбулася одна з найбільших інтелектуальних подій України — ХХ Форум видавців, на якому, серед багатьох книжок, представляли нове видання «Дня»            — «Підривну літературу». Добре те, що сьогодні до МІОКу завітали українці з Іспанії, зокрема Юрій Чопик з Мадрида. Погано те, що за вікном         — надто рання холодна осінь. Але ми очікуємо все ж таки на тепле бабине літо, як і на прекрасні зустрічі, які дадуть нам наснагу до праці. Чекаємо на Мрідулу Гош, з якою заочно познайомилися на сторінках газети «День», очікуємо й на зустріч із головним редактором видання Ларисою Івшиною. І віримо, що це відбудеться!

Ігор ГУЛИК, головний редактор «Львівської газети»:

— Вкотре переконуюся, що добре і зле — дві сторони однієї медалі. З останніх повідомлень зрозуміло, що Україна таки рухатиметься до Європи і таки підпише з нею Угоду про асоціацію. Це, звісно, позитив. Але щойно побувавши у тій же Європі, я ще раз переконався, що очікувати на якісь особливі зміни, не докладаючи зусиль якось підштовхувати до цих змін владу, не варто. Це — зле, бо, як на мене, левова частка моїх земляків чомусь легковірно вважає, що після Вільнюса у листопаді з неба падатиме манна і влада, вся, як один, стане схожою на представницькі, законодавчі чи правоохоронні інституції у європейських країнах.

Зле — не тому, що треба працювати, що саміт — лише точка відліку для дуже довгого шляху, всіяного, далебі, не трояндами, а радше колючками. А й шпильки, достобіса, іноді теж обертаються цілком несподіваними позитивами. Хіба не так із тиском, який намагається чинити наша північна сусідка? Саме Москві, Путіну, Онищенку, а тепер вже й міністрові культури Володимиру Медінському з його «збентеженим розумом» маємо частково завдячувати, і зміні орієнтиру Януковича з К, і тону, з яким Євросоюз врешті-решт почав розмовляти з Росією...

Іноді мені здається, що поодиноке зло має здатність обернутися кращим. Так і у випадку з ув’язненням Тимошенко. На мою думку, якби не цей сумний факт, то Європа, можливо, не так прискіпливо ставилася б до перспектив української демократії.

Зі знакових подій у Львові хотів би згадати лекцію польсько-британського соціолога Зиґмунда Баумана у рамках ювілейного Форуму видавців. Знаний науковець говорив про фрагментарність часу, про його мозаїчність. Це, звісно, добре, що так є, що нинішній день якось у цілком несподіваний спосіб поєднує і минуле, і прийдешнє. Але як хочеться іноді забути про цей невпинний галоп, загорнутися у теплий коцик і, вряди-годи вслухаючись у дощ за вікном, відкрити звичну паперову (не Pocket Book, а саме паперову) книжку. Добре, що ніхто нам цього не боронить.

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» (телеканал ZІК):

— Почну з доброго. Під час Форуму видавців у Львові я побив свій власний рекорд — за чотири дні зробив 25 записів у студії зі знаковими людьми. Це були найпотужніші і найбожевільніші дні, бо на кожну годину до моєї студії приходили люди, доторкнутися до розуму яких є великим щастям. Сверстюк, Дереш, Жадан, Єшкілєв, Тарнавський, Лариса Івшина, Ольга Герасим’юк, Макаров, Скрипін, Матіос, Архангельский, брати Капранови — це неповний список, яким хочу похвалитися. Обожнюю такі конвеєрні дні, бо мозок працює по-іншому — заточений на інтенсивність. Ось уже кілька років поспіль я пишаюся званням інформаційного друга Форуму видавців і, скажу чесно, дуже жадібно ставлюся до присутності українських світочів у моєму полі зору. Хочу вижати максимум. Тому телевізійна осінь у моїй програмі «Прямим текстом» обіцяє бути просто шедевральною. Це дуже надихає — ділити ефір зі справжніми «глибами».

А про погане навіть не хочеться говорити. Знову обурили наші нацики. На 5 років дискваліфікували «Арену — Львів», наша збірна проти вирішального матчу з Польщею гратиме у гнітючій тиші  — і все тому, що кілька десятків ідіотів влаштували неонацистське гульбище. Від загальної кількості уболівальників, які того дня раділи українському апофеозу (9:0), це становить якихось там 0,0001%, але і його не повинно бути. Тричі передивився відео з цього інциденту, тричі перечитав протокол претензій ФІФА і з прикрістю погодився з рішенням європейців. На жаль, неонацизм справді був присутній на стадіоні у Львові. І демонстрували його все ті ж ультраси, які сидять на прикормці у неонацистської парламентської партії. Так, були чіткі жести «зіг хайль». Були чіткі лозунги неонацистського змісту. Було використання символіки, яка ганьбить Україну. І просто вдавати, що цього немає, уже не можна. З цим треба щось робити. Мода на неонацизм однозначно пов’язана з заходом «Свободи» у велику політику. Це проблема насамперед для опозиції. Чи хоче вона мати щось спільне з партією, виборець якої «зігує» і носить футболку 88? На жаль, я вітаю рішення ФІФА про дискваліфікацію стадіону і маю надію, що цей холодний душ змусить затятих уболівальників усвідомити, що їхнє розуміння патріотизму є не лише тваринним, а й шкідливим для України, за яку вони так агресивно вболівають. Поразка України у матчі з поляками буде повністю на совісті цих недолугих нациків, за яких мені, львів’янину, соромно.

P.S. Вже у доволі пізній порі закінчивши розшифровувати останній коментар до колонки, підійшла до вікна й прикипіла до нього: просто в очі мені дивився навдивовижу великий і чистий місяць... І хоча до Різдва ще далеченько, чомусь пригадала картинки із дуже вже далекого мого дитинства: фільм Олександра Роу початку 1960-х (за повістю Гоголя «Ніч перед Різдвом») — «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»... Такий же величезний і чистий місяць, капосний, але дуже симпатичний Чорт (Георгій Мілляр), не менш капосна і симпатична Солоха (Людмила Хітяєва)... Приємні і несподівані спогади перервав звук підкрапування з крана, який уже два тижні декому ліньки відремонтувати... Щільніше його прикрутила і заразом помацала холодні батареї (надворі — плюс п’ять!). І знову ж таки спонтанно спало на думку: дуже хочу царські черевички — як у Оксани... Живімо у позитиві!