Злива обіцянок, або Без права на помилку
(Відгук на статтю Ірини Меньшикової «Болівару не знести двох», «День», №180, субота, 20 жовтня 2007 р.)
I про що вони розмовляють? Таке запитання виникло в одного з друзів, коли він помітив, як їхній товариш все віддаляється від них, все більше часу проводить з дівчиною. Тільки-но її побачить — відразу ж до неї, й ні на крок не відходить, в кіно поруч сидять, разом ідуть до її будинку й там довго стоять. Не подумай, відповів старший у компанії, що програми політичних партій обговорюють чи хто буде в опозиції у новому парламенті — все простіше: кого і з ким бачив, з ким і де зустрівся, хто що сказав. Звичайні, буденні розмови, але вони чомусь стають цікавими, багатозначними, й із ними зароджуються нові, незвідані почуття.
А що визріває на зустрічах політиків, керівників партій і об’єднань, народних депутатів? Якщо взаєморозуміння та пошуки спільних дій у подоланні негативних явищ у нашому суспільстві, то нехай докладно про все довідуються, погоджують всі свої виступи, наміри, заяви. Аби лише це на користь людям, аби співпадало з їхніми прагненнями та надіями. Адже краще заздалегідь усе з’ясувати, щоб виходити з виваженими пропозиціями, які не стануть несподіваними для учасників переговорів, не викличуть у них заперечення.
Наші виборці теж мають почуття, й не найкращі з них багато хто виявив на минулих виборах до Верховної Ради. Найменша явка виборців порівняно з попередніми, майже три відсотка проголосували проти всіх, бо не побачили, кому можна довірити законодавчу роботу в вищому органі державної влади. І в тому, що збільшилася кількість голосів за комуністів, теж можна вбачати протестний крок, а не прихильність до комуністичної маячні та демагогічних виступів Петра Симоненка і його однопартійців. А феномен Олександра Мороза, який за всю свою політичну діяльність вишукував будь-якої вигоди і врешті-решт сам себе перехитрив, не попав зі своєю партією до нового парламенту, віднині буде висіти, мов дамоклів меч, над усіма нашими політиками, яким стукне в голову замість державних інтересів на перше місце ставити власні чи групові.
Хто стане прем’єр-міністром, хто очолить Верховну Раду, який буде сформовано уряд? Ці питання жваво обговорюються в колі новообраних депутатів. А ще є політичні домовленості й охочих їх тлумачити достатньо. Політологи, оглядачі, відомі фахівці з різних галузей знань уважно слідкують за висловлюваннями керівників блоків, та й будь-кого, хто має новини з цього приводу.
У цей клубок передбачень і умовиводів багато хто вплітає ще одну важливу подію, яка відбудеться у нас через два роки — вибори президента України, і це ще більше додає головоломок, відкривається ніби ще одне поле боротьби. Тому є необхідність внести ясність: наступним президентом знову буде Віктор Ющенко, і не тому, що має право виставляти на другий термін свою кандидатуру, а тому, що вже вповні оволодів своїми обов’язками і виконує їх, як і належить главі держави. До того ж, Віктор Ющенко — перший державний і політичний діяч на цій посаді, який не є спостерігачем, а активним учасником тих процесів, що відбуваються в країні, він є основоположником єдино правильного напряму розбудови незалежної України — будівництва національної держави українського народу. Саме цей курс повинен бути закріплений в новій Конституції, і тоді зникне принизливе для українців питання: «Що ми будуємо, яку країну?». Адже ми своїм прикладом вже довели світові, що держава може бути або національною, або кримінальною, третього не дано. І яку з них приймуть громадяни України, в якій захочуть жити, теж не є таємницею, тут все зрозуміло, не треба й референдум проводити.
Сьогодні ж висловлювання щодо президентських виборів свідчать про одне з двох: або провісники таких ініціатив не орієнтуються в обстановці, або видають бажане за дійсне. В цьому зв’язку слід пригадати і статтю Ірини Меньшикової «Болівару не знести двох» в газеті «День» за 20 жовтня 2007 року. В ній автор заявляє, буцімто президентська «шапка» виявилася не по «Сеньці», що є помилковою думкою. А перелік політичних сил країни з дійовими особами, розмірковування про президента всієї країни, хто є у нього опонентом на цьому шляху, хто кого підтримуватиме, де криються і які саме загрози — є переказом подій з домішуванням здогадок і чуток, тому й висновки статті сумнівні, непереконливі.
Час вже змінився, настали нові якісні зміни світоглядного характеру. Амбіції політиків, діячів різного рангу нехай залишаються з ними, а якщо кому хочеться виявляти їх, то робіть це перед своїми рідними чи в колі друзів. Що ти зробив для України? Ось веління доби. Суспільство налаштоване на успіх, чекає дійсної праці, ділового підходу до неї й уже нікому не вдасться заховатися за недолугою політреформою чи ще якимись вигадками прикрити свою державотворчу неспроможність, нездатність вирішувати державні справи, відгородитися муром від потреб людей. Останній дзвінок вже пролунав, і хто до нього не прислухається, тому буде те, що Морозу.
Ми тільки-но вислухали зливу передвиборних обіцянок. І ось проголошується, і це ввійшло в угоду між БЮТ і НУ-НС, щоб з 1 січня 2008 року перейти на контрактну службу в армії раніше від запланованого терміну на два роки. Навіщо поспішати? І де брати гроші? Подібні наміри вимагають всебічного вивчення і разом з тим вони не повинні стати каменем спотикання між тими, хто створює демократичну коаліцію у парламенті. Перешкод у них і так вистачає, назвемо одну з них — ціни. Як їх приборкати, як врахувати інтереси виробника та споживача? Має бути зрозумілим одне — тільки спільними зусиллями можна щось зробити, протиріччя і розбрат відкинуть нас ще далі від початкових рубежів.
Наші депутати не мають права на помилку, вже й так їх достатньо набралося. Чи є у нас люди честі та обов’язку, лицарі українського духу? Звичайно. Тоді де вони? Ми хочемо їх бачити у новому уряді, на всіх інших важливих ділянках державного будівництва. Людей порядних, тобто бездоганної поведінки, сумлінних, професіоналів у своїй справі, патріотично налаштованих, які піклувалися б про суспільне благо. Саме таким вдається здолати труднощі, втілити в життя намічені плани, досягти високих показників у роботі. Люди сподіваються зустріти в усіх ешелонах влади не бюрократичну тяганину чи здирництво, а повагу, не безперспективну боротьбу, а злагоду, не зраду, а нормальні людські стосунки.
Ми стаємо самими собою, повертаємося до свого коріння, своєї самобутності, без усього цього ми — пустеля, перекотиполе, територія для виживання.
