Знову до Москви, або Черговий прояв національної нетактовності

Уже минули сороковини від дня смерті великої російської поетеси Белли Ахмадуліної, та все одно пригадуються її блискучі виступи в Києві 1991 року. Тоді впродовж двох днів зі сцени оперного театру українці слухали з її вуст натхненне поетичне слово. І сьогодні є бажання навести її відповіді кореспондентові тодішньої київської молодіжної газети:

«...Дело в том, что человек всегда живет с Киевом в душе, думает о нем, как мы думаем о Риме, Греции, Иерусалиме — как о чем-то изначальном. Мысли об Украине — ведь это мысли о земле, где подавлялись национальные чувства, язык, который ближе, чем русский, к старославянской основе, так же как сербохорватский... Киев — это «столица души, столица печали».

Те, що було очевидним у великої представниці російської поезії з Москви, чомусь ігнорують наші доморощені політики, які всупереч справедливій вимозі повернення в суверенну Україну повноцінного функціонування її протягом століть переслідуваної імперським царським і тоталітарним радянським режимами мови вигадують нові законопроекти щодо її поступового знищення. Показовим є й Новий рік: не встигли зійти з екранів, газет вітальні слова до українців Президента України В. Януковича, в яких наголошувалося, що новий рік є роком 20-річчя незалежності України, як усі три представники чинної правлячої коаліції, ніби (чи насправді) змовившись, свої перші виступи на сесії виголосили... мовою північно-східного сусіда. При цьому всі вони володіють державною мовою та вирішили ще раз познущатися з українського народу. Невже П. Симоненкові відібрало пам’ять і він не знає, що перша назва майбутнього «Союзу комуністів» К. Маркса була «Союз справедливих», а хіба справедливим є подальше колоніальне ставлення до по суті гнобленої української мови? А хіба Єфремову невідомо, що в законодавчому органі федеративної Росії представники всіх народів, а серед них і українці, не користуються рідними мовами? Чому ж тоді в законодавчому органі України і для міжнаціонального спілкування повинна узаконюватися в Українській державі неукраїнська мова? Чому вершитель гуманітарної політики Д. Табачник, який у своїх писаннях захищає так зване москвофільство (не плутати зі здоровим русофільством — любов’ю до великої демократичної російської літератури, яку обстоював І. Франко), грубо ігнорує той факт, що «москвофільство» на західноукраїнських землях, тимчасово підвладних Австро-Угорській монархії, мало суперечливий характер. На ранньому етапі, як напрямок боротьби проти онімечення та мадяризації, воно мало прогресивний характер — згадаймо славнозвісний крилатий вислів О. Духновича: «Я русин бив, єсьм і буду!» Та згодом, ставши знаряддям колоніальної політики російського царизму, одержувало від нього всіляку підтримку і заохочення. Загальновідомою є одностайна підтримка народної української мови замість вигаданого москвофілами «язичія» як галичанами, буковинцями, так і наддніпрянцями М. Шашкевичем, О.-Ю. Федьковичем, І. Франком, П. Кулішем. М. Драгомановим, Б. Грінченком, Л. Українкою, М. Грушевським, О. Кобилянською. Навіть із далеких Саратова й Петербурга до них приєднався великий російський демократ М. Чернишевський, який свою статтю, присвячену цьому ганебному явищу, так і назвав: «Национальная бестактность». Дивно, що сучасний гуманітарій намагається захищати чи реанімувати давно засуджене, підтримуване російським самодержавством «москвофільство».