Зустрічі з Довженком

У листопаді минулого року ми розповіли про зустрічі 93- річної мешканки Дніпропетровська Кіри ГАЄВСЬКОЇ з Анною Ахматовою (див. «День», № 213, 18.11.2005). На довгому віку Кіри Георгіївни було чимало цікавих людей. Скажімо, постійним гостем їхньої київської квартири був «артільний батько» Микола Левитський.

На цей раз — нехай і про швидкоплинні, але пам’ятні зустрічі з видатним українським кінорежисером Олександром Довженком.

— Наприкінці 1920 х років я жила в Києві, — розповідаємоя співрозмовниця. — У моєї бабусі був знайомий старенький, якого ми жартома називали її «нареченим». Це був генерал у відставці Микола Миколайович Власов. Чим він відрізнявся, так це шикарними вусами й бородою — білою, пухнастою. У ту пору йому було понад сімдесят років і нам здавалося це глибокою старістю. Вдівець, він жив один. Колись викладав у кадетському корпусі топографію або щось подiбне. Звідти пішов на пенсію. Свого часу він перейшов на сторону радянської влади, був військовим консультантом і отримував пенсію вже від нової влади. А потім прославився — його зняв у своєму фільмі «Арсенал» (1929) сам Олександр Довженко.

Роль, щоправда, була епізодичною. Річ у тім, що в генерала зберігся його дореволюційний мундир і всі ордени. Але за свою роль він отримав навіть якісь гроші як актор.

А звернувся Довженко до Власова через мене. Було це так. Я все життя була шанувальницею мистецтва і ходила тоді до клубу, відвідувала Товариство любителів радянського кіно. Мені було в ту пору 16 років і я сприймала Власова як людину з «минулого життя». Одного разу я зустріла в кіноклубі цього бабусиного «нареченого». І після цього до мене підійшов один чорнявий молодий чоловік і спитав:

— Вибачте, з ким ви щойно розмовляли?

Я в той час була дуже балакуча. Ось я й відповідаю:

— Це знайомий моєї бабусі.

— А я кінорежисер Довженко. І для свого майбутнього фільму добираю людей, яких можу знімати без гриму. Як же мені з ним зустрітися?

— Дуже просто. Наступного тижня показуватимуть новий фільм з Дугласом Фербенксом і Мері Пікфорд і він обов’язково прийде!

Це я якось прилаштувала генерала Миколу Власова до кіноклубу, де показували тоді ще німі фільми. Я платила вісімнадцять копійок на місяць і ходила до клубу раз на тиждень. Такими були членські внески. Можна було приходити або не приходити, але платити 18 копійок ми були зобов’язані. Це засвідчувала видана мені зелена членська книжка.

Так я познайомила генерала з Олександром Довженком. Приходячи до нас потім додому, новоявлений артист розповідав про свою участь у зйомках. У епізодичній ролі він зображав генерала. І треба сказати, що після цієї ролі кінематографісти багато разів зверталися до нього. Він не відмовлявся і знявся в масовці в багатьох фільмах.

А тепер про продовження цієї історії. 1943 року, під час війни, я жила в Москві. На той час мене вивезли з блокадного Ленінграда через Ладозьке озеро. А працювала я в Москві на військовому заводі. Ми жили в неопалюваному будинку, працювали по дванадцять годин на добу. І ніяких вихідних.

Але зрідка, коли мінялися зміни, я могла піти до письменницького клубу. Там і відбулася ще одна пам’ятна для мене зустріч з Олександром Петровичем Довженком. У мене була дуже хороша пам’ять і я його запам’ятала. Річ у тім, що після нашої першої зустрічі 1928 року він зі мною вітався, коли приходив до нашого кіноклубу. А головою його був, до речі, мій шкільний учитель.

Так ось в Москві воєнного часу в Будинку письменників проходив якийсь літературний вечір. У їдальні були зсунуті столики і за ними сиділи знайомі і незнайомі між собою люди. Я опинилася за одним столиком з чоловіком, який чомусь дуже пильно дивився на мене. Але я ніяк не могла зрозуміти — чому він так дивиться.

— Вибачте, ви звідки? — поцікавився він.

А я до того часу вже переходила із заводу до Книжкової палати працювати за своїм довоєнним фахом — бібліографа. Тому я промовчала, що ще працювала на номерному заводі. У мене в трудовій книжці був написаний лише номер заводу, а де це місто, в якому місті завод — нічого не написано. То був авіаційний завод на Біговий вулиці, де колись влаштовувалися перегони. На цьому заводі збирали з частин літаки, і я працювала токарем на машині з дрилем. Що ж робити — я виживала в ті важкі роки...

І ось чоловік говорить мені:

— Ви тільки нічого не подумайте. Але ось ви поряд сидите, а в мене таке відчуття, що я десь із вами спілкувався.

Дійсно, пройшло п’ятнадцять років. Після 1928 року ми не зустрічалися і, звичайно ж, нічого не знали один про одного.

— У Москві ми бачилися? — питав Олександр Петрович.

— Ні.

— У Ленінграді?

— Ні.

— А де ж ми могли тоді бачитися?

— Це могло статися ще в одному місті.

— Якому ж?

— У Києві.

— Так це ж було дуже давно!

Ось тоді я остаточно пересвідчилася, що переді мною Довженко. До того часу я вже добре знала це ім’я. І книжку його читала, і фільми бачила. Так що я з ним погодилася:

— Так, це було дуже давно. Коли я тільки-но з-під стола вилізла...

Він розсміявся і потім уже серйозно говорить:

— Йде війна. Ми зараз сидимо і слухаємо тут вірші воєнних поетів. А ми ж із вами жили — ви вчилися, я працював — в одному місті...

І мені дуже було приємно говорити з ним. Адже я тоді нічого не знала ні про Ленінград, звідки мене вивезли, ні про рідний Київ, де народилася і пішла до школи, ні про Дніпропетровськ, де в окупації жила моя родина.

А Довженко й говорить:

— Ось закінчиться війна і ви неодмінно, нехай не всіх, але кого-небудь знайдете.

Ось це його добре побажання — кого-небудь із рідних знайти після немислимих воєнних випробувань — тоді підтримало мене і залишилося в моїй пам’яті на все життя. Та й понині зігріває мене.