Три перлини англійської пізньосередньовічної поезії в перекладах Джона Р. Р. Толкіна та Олени О’Лір

Дж. Р. Р. Толкін. Сер Ґавейн і Зелений Лицар, а також Перлина і Сер Орфео / за редакцією Крістофера Толкіна; переклала з англійської Олена О’Лір. Львів: Видавництво «Астролябія», 2021

2021 року Видавництво «Астролябія» зробило чудовий подарунок усім справжнім шанувальникам пізньосередньовічної англійської поезії, видавши майже одночасно всім відомі (за назвою) «Кентерберійські оповіді» Джеффрі Чосера (переклав Максим Стріха) та майже нікому не відомі (навіть за назвою) поеми «Сер Ґавейн і Зелений Лицар» та «Перлина» невідомого нам на ймення автора, якого прийнято умовно називати «поетом “Ґавейна”» (в паралельному перекладі сучасною англійською Джона Р. Р. Толкіна і українському, авторкою якого є Олена О’Лір, зробленому з перекладу Толкіна, але з використанням також і оригінального тексту поем). І мало хто з читацького загалу, думаю, повірить мені на слово, що перед ним твори цілком співмірної мистецької вартості. Але це справді так. Не вірите мені – повірте Толкіну:

«…він був визначним поетом свого часу, і печально думати про те, що його ім’я нині забуте, це нагадує про великі прогалини в наших знаннях, поверх яких ми тепер тчемо тонке ткання нашої літературної історії».

У своїй рецензії я хотів би детальніше зупинитись на формі перекладених творів, трохи на образності, а також на тому, як Толкін відтворив їх у своєму перекладі і якою мірою принципи його перекладу були відтворені в українському. Так, у цьому переліку не згадано про сюжет. Тут цілком вистачить ось такої толкінівської характеристики «Ґавейна»:

«Це лицарський роман, чарівна казка для дорослих, сповнена життя і барв, а ще твір має ті чесноти, які втрачаються у стислих переказах і які можна схопити, лише коли прочитати його повністю: добра сценографія, галантні або жартівливі діалоги та майстерно вибудована оповідь».

Як велінням володаря звелася Британія,

мужніли там витязі, що війнами тішились,

і часто усобиці сіяли там.

У крáї цім більше бачено див,

ніж деінде віддавна, як відомо мені,

та з усіх, хто вдостоївся престолу британського,

Артурові честь була, як чув я, найбільша.

Тож чудо велике волію згадати я,

видовище дивне, що дехто бачив,

одну із сугубих пригод Артурових.

Якщо вам заманеться мене послухати,

повíдаю враз оповідку, що чув я,

          міську, –

    заковану в повісти пута,

    зухвалу та хвацьку таку

    і ланками літер скуту

    за звичаєм в кожнім рядку.

Перед нами химерна строфа «Ґавейна». Правда, пуристи буркотять, що, мовляв, строфи поеми різної довжини, тож це ніби й не зовсім строфи, але є ж усталений термін «нерівнострофічний»…

Нагадаю, що в давньоанглійських алітераційних поемах, як-от у «Беовульфі», ніякого строфічного поділу не було. А от у сучасних авторові «Ґавейна» віршованих романах він був обов’язковим. Строфи, правда, були найрізноманітніші – від двовіршів до дуже складних (на кшталт тієї, що її наш поет вжив у «Перлині»), але всі вони базовані на римуванні, а от його в давньоанглійському вірші й нема. Автор «Ґавейна» вирішує цю проблему надзвичайно винахідливо. Кожна строфа його – це переважно алітераційний вірш з усіма його особливостями. Придивіться: кожен рядок ритмічно поділено на два піввірша («Як велінням володаря // звелася Британія»), в кожному піввірші – по два наголоси (службові слова не рахуються, звичайно). Між собою піввірші скріплені співзвуччям початкових кореневих приголосних: «витязі – війнами», «заманеться – мене» (варіантів алітерації декілька, всі вони розглянуті в додатках до поеми, створених Крістофером Толкіном на базі батькових рукописів). А кінець кожної строфи різко підкреслено і зміною ритму, і, головне, римуванням. Це був, як твердив Толкін, унікальний і неповторний версифікаційний винахід «поета “Ґавейна”»: чотири триіктові (тобто з трьома наголосами) рядки з перехресним римуванням, «підвішені» на одноіктову зв’язку, яка римується з другим та четвертим рядками. А на додачу поет ще й «прошив» ці римовані рядки алітераціями.

Сучасні англійські перекладачі, сполохані технічними складнощами, переважно перекладають просто і безпосередньо, прозою. І совість їх анітрохи не гризе. Але такий підхід не міг викликати в Толкіна нічого, крім обурення. Отож він узявся долати технічні складнощі оригіналу і подолав їх загалом успішно, хоча, звичайно, і не без утрат, яких жодному перекладачеві не уникнути. Не менш складне завдання стояло і перед українською перекладачкою, якій також вдалось успішно відтворити і метричну структуру оригіналу, і алітерації (навіть у римованих рядках), і строфічний малюнок поеми. І це, без перебільшення, величезне перекладацьке досягнення!

Зовсім інші завдання стоять перед перекладачем «Перлини», яка і за формою, і за змістом принципово неподібна до «Сера Ґавейна». Вчені й досі затято сперечаються, чи є вона «лише» елегією на смерть поетової доньки, чи ґрунтується на алегорії дівочої чистоти. Сам Толкін схилявся до наявності автобіографічної основи, а втім, як зазначає він, «…це питання не має першорядної ваги. Вимишлена елегія залишається елегією, і, вимишлена чи невимишлена, вона, очевидно, тримається купи чи не тримається через свій мистецький рівень. Реальність важкої втрати не рятує поезії, якщо поезія – погана…». А мистецький рівень «Перлини» – високий:

І диво дивне: кожен схил

Кришталем чистим блискотить,

Навколо – ліс, мов частокіл

Із синіх стовбурів стримить,

Сріблиться трепетно навкіл

Густезне листя верховіть.

Де сонце проникає вділ,

Там лист сліпучо мерехтить.

І під ногами рінь ряхтить

З перлин високої ціни:

Проміння сонячне затьмить

Краса такої дивини.

Якщо «Сер Ґавейн» за формою – поема цілком собі (давньо)англійська, де римовані рядки – радше оздоба, то в «Перлині» все з точністю до навпаки. Строфіка та метрика цього твору – виразно французького походження, нехай і видозмінені на англійському мовному ґрунті. Так, октасилабік (восьмискладовик) французьких ле перетворився на чотириіктний, (чотиринаголосний) дольник, кожен четвертий рядок якого в поемі має ритмічну форму чотиристопового ямба (в українському перекладі ритміку дещо згладжено, він базований саме на останній, суто ямбічній, формі).

12-рядкова строфа поеми має всього три рими за схемою абабабаббвбв. Більшість рядків оздоблено ще й алітерацією, що створює перед українським перекладачем, який волів би відтворити всі формальні особливості оригіналу, майже непереборні перешкоди. Олена О’Лір у своєму перекладі вирішила зосередитись на якомога точнішому відтворенні строфічного малюнка поеми, та ще й зберігши суцільно-чоловіче римування, яке надає ритмові такої суто англійської енергійності. І це надскладне завдання перекладачка вирішила блискуче: вірш поеми в неї звучить загалом невимушено і не силувано. І її переклад практично ні в чому не поступається толкінівському (за одним, звичайно, винятком: у його перекладі відтворено і строфічний малюнок, і алітерації).

Третій вміщений у книзі твір – поема «Сер Орфео» – належить до жанру так званих бретонських ле – поем, що поєднали старофранцузьку лицарську куртуазність з химерною кельтською фантастикою.

Перші відомі нам ле датуються XII століттям і писані старофранцузькою, точніше – англо-норманською мовою, поширеною при дворі спадкоємців Вільгельма Завойовника. Їх авторкою була знаменита Марі де Франс – придворна поетеса королеви Алієнор (Елеонори) Аквітанської, дружини Генріха II Плантаґенета. Саме під безпосереднім впливом ле Марі де Франс у XIV столітті виникають і місцеві, писані вже середньоанглійською мовою.

За формою ле Марі доволі прості: вони писані двовіршами октасилабіка. В англійській поезії його відповідником є чотиристоповий ямб різного ступеня регулярності. Саме ним і написаний «Сер Орфео». Цим розміром (регулярним) здійснено як переклад Толкіна на сучасну англійську, так і український переклад. Відмінність між ними лише в тому, що в Толкіна рими двовіршів (за одиничними винятками) чоловічі, а Олена О’Лір, використовує регулярне чергування двовіршів із чоловічими та жіночими римами.

Сюжет «сера Орфео» позірно давньогрецький – історія Орфея на Еврідіки, але від античності там лишилися хіба імена головних героїв, Орфео і Г’юродіс (Heurodis), та ще спроба порятунку за допомогою музики. Усе ж інше десь таке саме античне, як у Чосера: середньовічний антураж, арфа замість ліри, ельфійські чари замість укусу гадюки, Король ельфів замість Аїда, Чарівна країна (Faërie) замість Підземного царства, та ще й гепі-енд на додачу. З цього сюжету стирчать такі розложисті кельтські вуха, що не помітити їх може хіба сліпий.

Толкін загалом не був знавцем і любителем кельтської міфології, віддаючи перевагу давньогерманській. Але цей кельтський «Орфео» справив на нього незглибиме враження:

Не раз у спеку полудневу,

що лист в’ялила і дерева,

король ельфійський серед лав

своїх ловців ген-ген скакав,

сурмління й гамір чулись наче,

а також гавкання собаче,

та не вбивали звірини

й дівались хтозна-де вони.

А іншим разом мимо раті

неначе сунули завзяті,

де сотні лицарів ясних

і горді прапори у них.

В них люті і хоробрі лиця,

мечів оголена в них криця,

бронею сяяли ряди,

крокуючи хтозна-куди.

І ще дивніше зрів часами:

йшли в танці лицарі та дами,

на кожному – ошатний стрій,

і вправний їхній крок легкий;

сурма і барабан лунали

та чарівних пісень чимало.

Можна лише порадіти за українських шанувальників поезії, які разом із блискучим перекладом Дж. Р. Р. Толкіна, мають у руках справді конгеніальний український переклад цих трьох видатних творів.

Олександр Одрін