«Вражає людська самопожертва»

«Я вже вдруге на цій виставці, тому що мені дуже сподобалося. Те, як ми живемо, – все це дійсно відтворює газета «День», – ділиться враженням киянка МАРІЯ, вчителька за професією. – Знімки дуже професійні, дуже сильні, вони дуже западають і в око, і в душу. Просто в саме нявкальце! А свій приз глядацьких симпатій я б віддала за серію фотографій «Серце». Вона мене розчулила прямо до сліз».

«І з фронту фотокореспонденти вражають, і з ковідних лікарень фотографії. Дуже зачепила світлина, де чоловік зняв, як ховають сусіда (фото Романа Бордуна). І дуже сподобалася світлина, на якій військові висаджують цибульку («Непереборне українське» Олександра Клименка – ред.). Я загалом цікавлюся мистецтвом і виставка мені дуже сподобалася просто як пересічній громадянці», – говорить молода жінка. Приємно, що таких і подібних відгуків про ХХІІІ Міжнародну фотовиставку «Дня» дедалі більшає.

ІСТОРІЯ ЗАХИСНИКА УКРАЇНИ КОСТЯНТИНА БЛОЗВИ

Але також і прикро, що далеко не один відвідувач може додати і свою історію болю про знімки, присвячені війні на сході Україні, присвячені нашим полеглим і зниклим захисникам, присвячені боротьбі з ковідом. Наприклад, так ми дізналися історію безвісти зниклого (визнаного судом загиблим) Костянтина БЛОЗВИ.

«Ця війна, це все для нас не далеке, – каже нам пані, що працює в одній із установ Академії наук. – У мене теж племінник Блозва Костянтин Васильович у 2014 році зник безвісти.

Тому серії таких світлин (нагадаємо, ідеться про роботи Зої ШУ та Марії СЕМЕНЧЕНКО, ми писали про них у матеріалі «Боротьба і співпереживання» https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/spivperezhyvaty-vazhlyvo – ред.) на виставці дуже зачіпають за душу. Зник 18 липня 2014 року. Ми його дуже шукали. Є три версії його зникнення. Це було між Горлівкою і Попасною, де тривали ці страшенні перші бої».

У «Книзі пам’яті полеглих за Україну» (https://memorybook.org.ua/2/blozva.htm ) про долю Костянтина зазначено: «18 липня 2014 року був у складі групи, яка проводила розвідку місцевості на околиці м. Артемівськ Донецької області в напрямку м. Попасне Луганської області. Близько 16-ї години 30 хвилин група потрапила у засідку терористів та прийняла бій з переважаючими силами противника. Під час бою солдат резерву Блозва отримав вогнепальне поранення, несумісне з життям.
…Місце поховання: Не похований.

Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)».

«Був дуже свідомий, хороший і патріотичний хлопець. Закінчив Харківський пожежний інститут (Національний університет цивільного захисту України) заочно, працював пожежником в Оболонському районі. Батькам дуже гарну характеристику написали за його виховання. Таких характеристик зараз мало пишуть, – пригадує гостя фотовиставки «Дня». – Він був дуже фізично підготовлений, не пив, не курив. Мій син згадує, що колись ішли з Костянтином біля Суворівського училища і той каже, що дуже хотів би, щоб його маленький Тимур там навчався… Син каже мені: «Мамо, я теж патріот, але мало таких патріотичних, які пішли першими на війну, свідомо»

У нього 25 серпня день народження (1983 р.), то ми приходимо до Стіни пам’яті Михайлівського собору. Оскільки пішов на фронт від Нацгвардії, то на Печерську в цій частині загиблим поставили стелу й облаштували музей, там теж є його прізвище. А тіла немає, не знаємо, де і як…. Це болюче питання. З одного боку, треба увічнити якось його пам’ять.

Сам він із Пущі-Водиці, то можна було б, звернувшись до місцевої влади, мабуть, це зробити чи на кладовищі, чи на школі, яку він закінчив, розмістити меморіальну табличку. Але де-не-де промайне думка: а якщо він ще живий? Та минуло вже сім років…»
Маленькому синові Костянтина було два з половиною роки, коли батько пішов на війну, сказавши: «хто, як я не я?». Його ж батьки після втрати сина «здали». «Мама захворіла, батько став ніякий – знаєте, як це переживати...», – ділиться наша співрозмовниця.

«Ваша виставка чудова. Ми з чоловіком її відвідуємо завжди, добре, що встигли і цього разу», – говорить вона. А її супутник професор Петро Гвоздяк охоче показує на знімки, що вразили: «Ось хороша фотографія «Між Марчуками». А ось яка гарна «Бесарабка» – звертаючи увагу на «нанизаних» на дроті електропередач птахів. «Надзвичайно цікаві фотографії. Нехай «День» з Ларисою Івшиною процвітає і далі!» – бажає подружжя «Дню».

«ЧИ ВАРТО ЙТИ? ТАК, АВЖЕЖ!»

І саме серія світлин Марії Семенченко «Я чекатиму завжди» особливо зрезонувала Олександрові КУЧЕРУ, котрий організовує навчання для людей з психології. «Коли бачив фотографії, відчував їх як певний відбиток часу й епохи, яку вони демонструють. Але більше всього мене зачепили історії, присвячені зниклим українським захисникам. Сам факт такої людської самопожертви, таких вчинків дуже зворушує, – схвильовано ділиться він. – Не тільки фотографія є зрізом епохи, але по суті ці історії ще більше відкривають і показують зріз глибини вчинків наших співвітчизників, які чинять так на благо інших людей. Дякую за виставку!».

До речі, Олександр дізнався про тривання фотовиставки «Дня» від приятеля, котрий веде в соцмережі Telegram культурно-просвітницький паблік «Софос» і рекомендував прийти на фотовиставку «Дня» (дякуємо за промоцію!). А крім того, «Софос» виклав у ньому і своє враження: «Чи варто йти? Так, авжеж! Темою для 300 робіт, зібраних за останні 2 роки, став "Антидот". Тут можна підмітити багатогранну символічність поняття, яку обігрують фотографи. Це і щеплення від популізму, і пігулки від страху смерті, і еліксир вічної молодості, чистого кохання та щирості. Тобто зріз суспільства від прекрасного до смішного та жахливого, але правдивого – ось що підкупає. Дуже багато робіт дійсно заслуговують на нашу увагу, порушуючи важливі теми, і в підсумку торкаються глибини серця. А від однієї світлини я... навіть розчулився, пустивши сльози – настільки емоційно забарвленим виявився контекст… І не забудьте подякувати у книзі відгуків, бо я забув. Будьте ласкаві, зробіть це замість/для мене. Дякую!»

А книга відгуків справді заповнюється дедалі більше – і словами вражень, і дитячими малюнками (серед яких переважають красиві сердечка). Наприклад, пані Людмила Таланова пише: «Я вже вчетверте у Вашому домі. Тягне за емоціями, посмішками, сльозами… Дякую вкотре за життя, яке ще гостріше відчуваєш біля цих пронизливих фотографій. «Дню» уклін за таланти і талант особливий, свій».

Час побачити фотовиставку «Дня» ще є – приходьте (з дотриманням протиепідемічних правил) до 20 лютого, з 11:00 до 18:00, крім понеділка. Вхід вільний!