Перейти до основного вмісту

Замість післямови…

12 грудня, 17:26

Дорогі друзі, звернення до вас з приводу ювілейного перевидання «Україна Incognita» — особливий жанр.

Я пишу, коли історія твориться і відбувається в режимі онлайн. У зв’язку з цим післямову доводилося кілька разів відкладати й дописувати, бо кожний день приносив значимі штрихи для цієї епічної канви.

… Коли двадцять років тому задумувалася книга «Україна Incognita», історичної теми в медіа не було. Зовсім нещодавно відбулися президентські вибори 1999 року. Газета «День» була чи не єдиною, хто не тільки заперечував проти обрання другого президента на другий термін, а й активно виступав за іншого кандидата, який просував якісну альтернативу. Євген Марчук не тільки описав дуже точний діагноз стану речей у книзі «П’ять років української трагедії», а й створив другу, конструктивну частину, президентської програми, яка називалася «Нова парадигма успіху України», яка і досі залишається актуальною.

На мій погляд, ці президентські вибори були однією з найважливіших подій у новітній історії України. Вони стали Рубіконом, бо виборці не спромоглися, точніше, їм не дали роздивитися й оцінити весь масштаб події, яка відбувається. На це були суб’єктивні й об’єктивні причини. Без сумніву, за конкурентом стояли інтереси Москви. Можливо тоді, це не було для більшості очевидно, але мені здається, що з відстані часу нині це можуть зрозуміти навіть найбільш наївні. Це був наш шанс приєднатися до того шляху, яким пішли країни Балтії і Польща, і подолати, знести «стіну», яка нас роз’єднувала з нашим європейським домом, одним поривом… Не вдалося. Ми  пішли значно складнішою дорогою.  І платимо дорогу ціну.

Після поразки, втрати політичного шансу для системних змін, ще не знаючи, що буде з газетою, я сказала нашим журналістам: «Тепер ми будемо займатися суспільством». А це для мене, найперше, означало перенавчатися. Передумати, перепрочитати нашу Історію.

Мої пошуки й спроби перенавчання суспільства повинні були опертися на знання сильних авторів, які, на щастя, в країні були. Ми їх шукали й залучали, а вони відгукувалися й дали могутні імпульси, щоб наша книга «Україна Incognita» була написана популярно, але  водночас науково. Вона витримала багато перевидань завдяки цій синергії. Одним з таких авторів був світлої пам’яті Володимир Євгенович Панченко. Я задумала рубрику «Україна Incognita», а саме видання вже з’явилося у зв’язку з його візитом, коли він запропонував: «Чому б вам не зробити книгу з чудових текстів, що вийшли у цій рубриці?». Я його запитала: «А ви будете зі мною?». Він відповів: «Звичайно». І як сказав, так і зробив. Панченко став моєю надійною опорою в цій справі, тепер вже зрозуміло , що постала зовсім не рядова подія. Самим виходом книги «Україна Incognita» ми давали українському суспільству імпульс до повернення історичної пам’яті. А ще, це видання дало назву всьому проєкту, показавши вимір реального незнання і великої затребуваності.

У  передмові до першого видання (2002 р.) я писала про те, на мій погляд, найголовніше, що необхідно зберегти й посилити – це  ідентичність. Про те, що «світ глобалізується, але неповторне, індивідуальне своєї ціни не втратило. Ми теж неповторні – зі своєю національною вдачею, культурою, мовою, минувшиною. Але це мають усвідомити всі в Україні: Від першокласника з Чернівців чи  Ялти до найвищих державних службовців, щоб після серії тяжких історичних потрясінь суспільство змогло відновити систему моральних координат. Найкращим чином це може бути здійснене через засвоєння уроків історичної пам’яті.»

Що змінилося за ці двадцять років? Саме час проаналізувати те, як ми вчилися у цій вищій школі історії. Як пояснити незбагненний парадокс: і 20 років тому, коли побачило світ перше видання книги, і навіть певною мірою зараз рідна країна залишається для багатьох українців «невідомою» -  Incognita.

Звісно, історичні знання почали своє проникнення в українське суспільство, яке, немов пересушене поле, спрагло  сприймало кожну краплину ціннісної інформації. Бо історія — не дисципліна для залікової книжки. Це центральна нервова система існування такої держави, як Україна.  Ми творили бібліотеку, а вона творила нас. Так, було б набагато простіше, якби до цього вдалося вповні підключити державні інституції, але цього не сталося. І, очевидно, що для цього і досі є ціла низка причин.  І найперше – стан і якість самої держави. Бо заклик Хвильового столітньої давності «Геть від Москви», на мій погляд, був сприйнятий дуже поверхово, і справжньої його реалізації не відбулося навіть під час війни.

 …  за двадцять років є ще один важливий «результат» — те, що ми втратили школярів із Ялти. Вірю, що не назавжди. Але все ж... Можливо, високопоставленим державним службовцям, які виявилися фатально недалекоглядними, варто ще раз нагадати, що кожен, хто йде в політику, повинен складати іспит з історії.

Чи не перебільшую я значення історії для українців? Згадаймо, що 2011 року вийшла книга, яка стала розвитком наших попередніх ідей, «Сила м’якого знака». У ній ми стверджували: не сенсація, що Україна — не Росія, головне — що Росія не Русь. Книгу зустріли з великим інтересом у читацьких колах, але вона не стала базовою для перенавчання ні в середній школі, ні у вищій. Більш того, саме в цей час почали розгортатися дивні процеси, коли не тільки при «злочинних режимах», а й за народної влади міністри освіти видаляли історію з переліку обов’язкових навчальних дисциплін. Натомість у Росії в той самий час уже розгортався головний історико-ідеологічний фронт. Публікувалися тексти «історичних» виступів і статей президента Путіна, під його патронатом відбувалися з’їзди вчителів. Це, власне, був анонс майбутніх боїв за Маріуполь, Харків, Херсон, ракетних ударів по Києву. Анонс боїв за місце в історії. Боїв за «м’який знак».

«Спецоперація» з повернення України розпочалася одразу в 90-х роках, з першої спроби  захоплення Криму. І йшлося не про відродження Радянського Союзу, бо він для Росії був вже занадто м’яким варіантом, визрівала інша, як діагностував нині Тімоті Снайдер, фашистська ідея. Вони слідували попередникам – Сталіну і  Гітлеру. В планах -  «остаточне вирішення українського питання». Спершу Московія влазила в нашу «колиску», а потім вирішила виштовхнути нас з неї і посягнути на наше первородство. А згодом взагалі — знищити і колиску, і дитину...

У «Силі м’якого знака» хоч яку статтю бери — все актуально. І це викликає не тільки радість від нашого передбачення, а й гіркоту від українського неприпустимого відставання. Можливо, це все є наслідком першого геноциду Голодомору 1933 року, про який так багато писав незабутній Джеймс Мейс. Його терзало те, що ми були й залишаємося постгеноцидним суспільством. І він підказував нам рецепти й бачив, як це лікується. В особі Джеймса журналісти «Дня» отримали друга й надзвичайно потужного союзника. Він для мене особисто був ніби відкриттям «другого фронту», і разом ми провели не одну потужну акцію.

Зокрема, я хотіла б нагадати про одну з найсильніших статей Джеймса — «Повість про двох журналістів» (Ґарета Джонса й Волтера Дюранті). Це вражаюча історія боротьби добра й зла, яке постійно видозмінюється і камуфлюється. І, на мою думку (я писала про це в передмові до книги «День і вічність Джеймса Мейса»), цю статтю потрібно було включити до навчальної програми всіх факультетів журналістики. А тоді ми зверталися до всіх журналістів, щоб вони підтримали нас, поширили інформацію з метою позбавлення Пулітцерівської премії американського журналіста Волтера Дюранті — премії, яка була видана за брехню — заперечення голоду в Україні. Джеймс дуже переживав, що реакція на цей винятково важливий заклик була мінімальна. Звісно, немало українських журналістів, напевно, впізнали в собі «новітніх Дюранті», що з легкістю приймали форму, задану черговим правителем. І саме тому промовчали. Але Джеймс Мейс вірив у зусилля і чітко бачив вихід. Усі його думки були про те, що потрібна глибока орієнтація на Європу й пошук союзників. Він говорив, що українцям потрібно швидко вчитися й модернізуватися, щоб вписатися в новий світовий ритм. І писав, що українці — це та нація, яка досі переживає біблійні трагедії.

Усі ці тривоги,  хвилювання за майбутнє України були такими вражаючими, що  повинні були включити «сирену» попередження.  Після трагедії Голокосту євреї зробили висновок  : єдиний  порятунок - своя держава. І постав Ізраїль. Чому після катастроф 20 століття і найперше 1933 року  ми зупинились напівдорозі? Відтворили в 1991 році державу, але роззброїлись, не зробили її міцною фортецею? Тому у другому геноциді українців є  щось болюче принизливе — як ми могли допустити, що з нами це вкотре відбулося? Звичайно, незнання історії — не єдина причина, але одна з головних. Політичний рахунок треба пред’явити усім без винятку президентам, які  мали владу за часів відтворення незалежності та створили й не демонтували олігархічну систему. Бо якщо малорос сто років тому — це, за словами Маланюка (стаття «Малоросійство», опублікована у 1959 році), капітуляція ще перед боєм, то олігархат, вирощений на російській трубі, це була наперед  - війна. Зіткнення квазікапіталізмів тоталітарного і бездержавного.

… А чи пам’ятаємо ми, хто був першим перекладачем відомого роману Орвелла «Колгосп тварин» в 1947 році? Ще тоді світового рівня візантиніст Ігор Шевченко спрямував цей антитоталітарний роман прямо до українців і українською мовою. У такий спосіб він теж подавав нам знак. Проте праці цього вченого, як і багатьох інших видатних українців, що емігрували, і досі повністю не перекладені в Україні (саме тому в нас виникла ідея круглого столу «Інтелектуальна спадщина української еміграції»). Крім того, слід дуже уважно читати  попередження учасників антисталінського, антикомуністичного опору. Серед них — Петро Григоренко. У кожній «Літній школі «Дня» я запитувала, чи знають учні, хто це, і виявила таким методом «польового дослідження», що не знають. З чого можна зробити дуже простий і суворий висновок — ми своїх дітей не вчили так, як треба. Тому й не захистили.

...Мене дуже зачепило й зізнання Олени Скоропадської в одному з інтерв’ю. Хоча, безумовно, вона була віддана пам’яті батька, який любив Україну, присвятив їй своє життя, і кілька разів приїздила до нашої держави, але дітей, як вона сама сказала, «виховала зразковими швейцарськими громадянами». Звичайно, це зрозуміло — вони народилися в Швейцарії і їхній батько швейцарець... Проте в цьому контексті якось по-особливому сприймається назва її книги «Остання з роду Скоропадських». Чому? Чому перервалася гілка цього знаменитого роду?

Можливо тому, що Олена Скоропадська на прикладі своєї сім’ї, трагічної загибелі брата Данила (обставини смерті якого досі не розслідувані), чудово розуміла, що бути українцем досі небезпечно? Це був великий знак попередження. На жаль, не відчутий і не прочитаний. А саме це потрібно розуміти: Україна Incognita теж несла в собі величезні знаки попередження.

Нашою бібліотекою ми пропонували українцям «залізний купол» історичного знання. І, застосовані, ці знання давали надійний захист. Не можу не згадати історію, яку мені розповів хлопець з Луганська, який зараз живе у Києві. Він спеціально прийшов в газету познайомитися і сказав, що дуже радий, що йому в Луганську потрапила в руки книга «Дві Русі». Якби не вона, можливо, він би зараз бігав у ЛНР і ДНР... Він розповів, що завдяки цій книзі вперше зустрівся з тим, що про Україну говорять так шанобливо і цікаво, бо в його оточенні ніхто нічого, крім насмішок, знущальних анекдотів, про Україну не говорив. І навіть цей факт переконливо демонструє, чим ми завдячуємо нашій бібліотеці. А скільки таких історій є в біографії нашої книжкової серії?

Усі ці роки ми різними методами показували шлях оздоровлення суспільства. Тому що наші книги — це практична історія, пошук нових смислів, перепрочитання нашої минувшини. Усі статті в книгах писалися «під ключ» — тому ці історичні знання нам зараз потрібні. Хоч яку статтю візьмемо, наприклад, в «Україні Incognita» (2002) — всюди ми подаємо трошки інший кут зору: «Петро Могила: екуменіст і просвітник. Європейський вибір українського митрополита», «Українсько-російський договір: від ратифікації до денонсації», «Злет і падіння Івана Брюховецького: витоки українського популізму», «Воскресіння Івана Мазепи», «Феофан Прокопович — «архітектор перебудови» Петра І»...

А якою актуальною є стаття «Самоспалення перед храмом. Трагедія Миколи Гоголя» Ігоря Сюндюкова? Нині вже триває друга його трагедія, тому що українці починають голосно зрікатися Гоголя, стверджувати, що він «не наш», «малорос». І як тут не згадати наше кредо в книзі «Детокс» (2021) — ні від чого свого не відмовлятися, а навпаки — взяти все у своє користування й займатися перепрочитанням. Тому що нинішня руйнівна хвиля живиться насамперед незнанням. По-друге, щоб визнати це своїм, потрібне бажання вступити в права власності. А для цього треба взяти на себе відповідальність. «Україна Incognita» розбудила апетит до історичного переосмислення, прокладаючи дорогу в майбутнє, щоб ми не залежали від бачення сусідами нашого місця в історії.

У просвітництві ми просунулися доволі далеко, але новітня історія показала, що на практиці ці знання далеко не завжди можна було застосувати. Чому потрібна післямова до ювілейного перевидання книги «Україна Incognita»? Насамперед тому, що до питань, які не були розв’язані за, умовно кажучи, попередні сто років, додалися питання, які не вирішені за тридцять років Незалежності.

…Чому українці щонайменше п’ять разів втрачали державність? Під час виборчої кампанії 1999 року Євген Марчук наголошував, що кожен кандидат, який вступає на шлях політичних перегонів і хоче бути президентом, має проаналізувати кожну поразку, розуміти які риси національного характеру сприяли втраті державності. Тож коли я кажу «ідентичність і модернізація», то маю на увазі модернізацію не лише економіки, а й національного характеру. Є певні задавнені риси, якими користуються наші конкуренти, бо добре вчать українську історію і знають наші слабкі сторони й певні нахили. Наприклад, вони дуже люблять культивувати в нас анархію під видом супердемократії. Взагалі можна зробити висновок, що Путін живиться нашими гріхами.

Ще одне з нерозв’язаних питань — чому українці так охоче включалися в інші державотворчі проєкти й зробили немало, щоб постали Велике князівство Литовське, Річ Посполита й, звісно, розпочали створення Російської імперії. Чому в Політбюро в деякі часи була половина українців (цьому питанню присвячена стаття «Чиїми були наші в Кремлі? Про українців-членів Політбюро» з книги «Детокс»)? Чому в нинішній російській владі так багато людей з українським прізвищем? Від Феофана Прокоповича, який, власне, ідеологічно обґрунтував для Петра проєкт Російської імперії, до сьогодні минуло достатньо часу, щоб зайнятися цим питанням. Чому ми витратили стільки пасіонарної енергії, а не створили свою державу на основі києвоцентризму?

Ми казали в попередніх книгах, що Україна — це країна-трансформер, яка має багато перерваних історій державності, котрі «перетікають» одна в одну, і ми від жодної з них не відмовляємося, починаючи з часів Київської Русі. Тому лишається ще одне питання — чи ми будемо відтворювати ім’я своєї держави -  Україна-Русь? Чи здатні українці сьогодні впоратися з величезним обсягом своєї історії?

Ще під час національного круглого столу, за участі кардинала Гузара, Євгена Сверстюка, я казала, що одне з головних внутрішньоукраїнських питань, яке тісно пов’язане і з зовнішньою політикою, — ким ми хочемо бути? Я вважаю, що є українці двох типів — республіканці й монархісти, які за відсутності власного амбітного «імперського проєкту» часто приєднуються до чужих. Тож нам потрібно або змиритися, що такі українці будуть творити інші держави, або змінитися.  Змінитися – або розчинитися.

Над цим питанням, звичайно, міркували високі уми, і тим не менш їхні думки, на жаль, досі не є достатньо відомими й переконливими для більшості українців. Тому дилема — Донцов чи Липинський — для багатьох лишається ще не розв’язаною. Різниця між їхніми позиціями в тому, що Липинський ставив вище за все державу, а Донцов — націю. Липинський писав, що для державотворення потрібне об’єднання усіх, хто живе на цій землі, хто вважає Україну своїм домом і готовий її боронити, тобто територіальний патріотизм.  А Донцов вважав, що потрібне об’єднання Нації, і в нас чимало є патріотів, які стають на цю платформу. Ті, хто говорить про компроміс між цими двома поглядами, мають рацію в тому, що нація — це важливо. Проте без держави, як ми переконались на власному трагічному шляху, Україна часто стає жертвою усіх важких обставин і всіх, часто недоброзичливих, сусідів. Тому треба зрозуміти, як правильно нації розпорядитися своїми історичними шансами, щоб мати міцний, надійний захист.

Друга проблема столітньої давнини — хто все-таки створив нашу державність і кого потрібно вшановувати? Чиїми ідейними спадкоємцями є українці? Для будь-якої країни це засадниче питання. Якщо у ХХ столітті ми є спадкоємцями Гетьманату Павла Скоропадського, то чому вшановуємо тих, хто завалив Українську Державу? «Факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції. Це розпорошення нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хазяюванням у державі монопольних партій, грозить нам врешті не лише державно-політичною, а й національно-культурною катастрофою», — писав Липинський у листі міністру закордонних справ УНР А. Левицькому 16 жовтня 1919 року. Усі перейменовування вулиць показали, що досі плебісцит у суспільстві, яке було тотально позбавлене можливості дізнатися свою правдиву історію, занадто часто нагадує операцію, що доручили хірургу, який не знає анатомії. Відчуваєте себе таким пацієнтом? Це те полишене питання, яке має колосальне значення, щоб активні й діяльні люди або вірили в державу, або, в протилежному випадку, тихими невеликими перебіжками, зберігаючи обличчя, переміщалися за кордон. Адже світ тепер відкритий. Дружні країни теж охоче «розбирають» наш людський потенціал.

Чому сто років тому на Заході не було єдності в підтримці Скоропадського? Причиною була відсутність суб'єктності України. Наша держава тоді нічим не довела, що вона має історичний зв’язок з минулими століттями власної державності й бажання відновитися за моделлю Польщі. І ніхто, ні Клемансо, ні Ллойд Джордж, не міг зрозуміти, чому раптом вони повинні підтримувати «бунтівну провінцію», коли всім державам Антанти, які перемогли у війні, була знайома російська аристократія... Чому зараз помітна така реакція Заходу на перемоги української армії? Замість того, щоб радіти, почали розмірковувати: «Рятуймо обличчя Путіну, давайте усе робити, щоб не ображати Росію». Звідки це? Причиною є багатолітня звичка працювати з Росією, з її нафто- й газопотоками, і нерозуміння, як зміниться Європа, коли там постане Україна. Але чи Україна сама знає, якою вона постане в Європі?

Українці повинні поставити сміливі, неймовірно масштабні завдання. Адже, як говорив Григорій Сковорода: «Бери вершину — матимеш середину». Усі зараз говорять про те, а якою буде наша країна мрії? А як ми будемо жити після перемоги? Ким ми будемо? Звісно, інтелектуальна боротьба в конкурентному світі не завершується ніколи. Чи готові ми до майбутнього? З яким ресурсом прийдемо до того, щоб впевнено поводитись серед тих країн, які вже подолали свої внутрішні труднощі? Це завдання на виріст, але водночас воно не може бути розв’язане в країні, де, як за Орвеллом, телевізор має одну кнопку. Потрібні дискусія, обмін аргументами, зважування ризиків, розрахунки. Цей вільний інтелектуальний обмін повинен передувати вільному ринку. У попередні роки я не раз говорила, що попереду європейської повинна йти внутрішньоукраїнська інтеграція. Тепер очевидно, що на цих різних швидкостях долучення до загальноукраїнського тренду зіграли ті, хто цілився на схід і південь України. До речі, вони цього навіть не приховували.

Дуже привабливою для бачення майбутнього є ідея, яка проповідувалася газетою «День» давно і так зримо постала під час війни, коли Борис Джонсон казав про союз Британії, Польщі й країн Балтії. У багатьох текстах «Дня» можна знайти фразу «Україна — Британія слов’янського світу», і ми хотіли б, щоб вона мала за зразок розвиток деяких особливих рис Британії, які відрізняють її від інших — ставка на цінності й нестримний розвиток. Це те, що ми називаємо ідентичність і модернізація.

У мене є лайт-версія цієї ідеї: якщо не Україна — Британія слов’янського світу, то хоча б член Британської співдружності. Для цієї ідеї теж є багато гарних аргументів, бо члени Британської співдружності — це не те, що було два століття тому. Це зовсім інший тип стосунків, що дозволяє усім розвиватися за спільними правилами. До того ж, українці могли б з’єднатися зі своїми найбільшими діаспорами, які є дуже потужними — в Австралії, Канаді (де, до речі, генерал-губернатором, найвищим представником Її Величності, був Роман Гнатишин, українець). Ми цим пишаємося і любимо королеву Єлизавету. Приклад її платинового ювілею був дуже надихаючим — ми розуміємо, як виглядають цінності, повага до монарха, служіння, коли влада не відчужується, а сприймається народом — це те, що українцям потрібно. Бо в українському світі закріпився образ перманентного ворога в образі  влади. І від того, що відтворена незалежність постала 30 років тому, це не змінилося. Влада не є дружньою і не сприймається як союзник.

Наша близькість з британською короною зовсім не є ілюзорною. Якщо добре придивитися, то ми виявимо ті дуже важливі засадничі речі, які нас обох і тримають на подив усім. Що це? Черчилль, окрім усього іншого, був ще й істориком і писав, що цінність британської аристократії впродовж століть полягає у тому, що вона не вимагала для себе привілеїв, а коли йшлося про долю країни, то першою ставала в бій («Історія Англії»). Ми теж маємо спадкову аристократичність українського народу. Наші прапрадіди проповідували в Руській правді (розроблена Ярославом Мудрим та його синами у 1030-1060 роках) ті цінності, які тільки через півтора століття, у 1215 році, були закріплені у англійській Великій хартії вольностей. Це пріоритет права над волею будь-якого монарха або феодала, навіть наймогутнішого, заборона покарання підданого, зокрема, відчуження його власності, без рішення суду, взагалі обмеження прав уряду на користь представницьких органів та повага до невід’ємних прав людей. Звісно, все це мало чіткий відбиток того часу, але це не применшує значення цих історичних документів.

І ми народ-воїн! До того ж хоч як українці відрікаються від свого імперського минулого, воно таки в нас є. Як і королівський спадок, щоправда, може, не так сильно окреслений. І ще один штрих — британці живуть без писаної конституції, а українці — багато століть жили без держави. А це означає, що в нас сильна родова пам’ять...

Дехто стверджує, що Британія стала нашим чесним і відвертим союзником, бо пізнала в Україні історичну себе. Можливо, малися на увазі не так віддалені часи історії, як 40-ві роки ХХ століття, коли Британія боролася з нацизмом фактично сама. І та відвага, яку виявили українці, стала фактором зближення для України й Британії. Звісно, у нашому епосі  образ козаків дуже близький українцям, але у ньому не повною мірою відчутна одна дуже важлива риса — насправді для мене найголовніша — лицарство, англійською — gentry, від якого походить слово gentleman. Коли я казала, що ми хочемо бути в Британській співдружності, мені відповідали, що для цього до влади потрібно привести хоч одного джентльмена... Тепер це завдання виглядає трохи інакше, тому що українська аристократія гине, але й відроджується на полях битв. Французький філософ Шарль Морас писав: «Доки в країні немає короля, його замінює армія»…

Можливо, для багатьох читачів, які знайомі з нашими не завжди веселими реаліями, мої мрії про Україну, у якій пануватиме розум, Україну — Британію слов’янського світу, виглядають занадто сміливими. Проте всім їм я хотіла б нагадати слова великого британця Вінстона Черчілля: «Не бійтеся майбутнього. Вдивляйтеся в нього, не обманюйтесь на його рахунок, але й не бійтеся. Вчора я піднявся на капітанський місток і побачив величезні, як гори, хвилі і ніс корабля, який впевнено їх різав. І я запитав себе, чому корабель перемагає хвилі, хоча їх так багато, а він один? І зрозумів — причина в тому, що у корабля є мета, а у хвиль — ні. Якщо у нас є мета, ми завжди прийдемо туди, куди хочемо».

З любов”ю

Лариса Івшина

Липень 2022

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати