Абхазькі тези або Чому «сухумський Майдан» подобається Росії більше за київський

Помічник російського президента Владислав Сурков, усунутий від врегулювання в Україні і кинутий на врегулювання в Абхазії, констатував: по-перше, все, що там відбувається — її внутрішня справа, по-друге, ніхто в Абхазії не ставить під сумнів стратегічний курс Сухумі на співпрацю з Росією.

Сурков висловив у двох тезах все глибинне розуміння того, чим для Росії є Абхазія. Хоч із «Майданом», хоч у пору спокою, про який той же Сурков доповідав лишень пару місяців назад.

Бо Абхазія — це ціла російська філософія.

ГАРМАТИ НА НАБЕРЕЖНІЙ

Парламент республіки запропонував президентові Олександрові Анквабу подати у відставку, він спочатку відмовився, але все ж таки потім погодився. Проте, на всяк випадок Москва вирішила виступити посередником, хоча передбачити, які бонуси вона з цього матиме — загадка.

Сурков має рацію: у тому, що відбувається, немає жодної руки Москви. Чи Тбілісі. І стратегічний курс ні до чого. Два роки тому подібні протести сталися в Південній Осетії, коли республіка вибрала на президентських виборах не того, на кого вказала їй Москва, хоча стратегічний курс якої в стосунках з Росією цілком зводиться до мрії до об’єднання з нею. А десять років тому, майже синхронно з Україною, в Сухумі теж не прислухалися до передвиборної думки Кремля, і Сергій Багапш, який переміг, виглядав просто-таки абхазьким Ющенком, і сюжет виглядав «кольоровим», і ніяк не вірилося, що справа відбувається в лояльній Абхазії.

І даремно. Лояльність у таких сюжетах матерія вимушена та прагматична. Абхази завжди ображалися на захід. Але не лише за те, що він проти Москви. Своєю холодністю він прирікав їх на все відчайдушнішу залежність від Москви. 10 років тому Абхазія обрала Сергія Багапша не за те, що він був проти Москви. Просто Абхазія вже втомилася жити в стилі обложеної фортеці і невідступно думати, що коли завтра війна. І понуро спостерігати, як у патріотичному жанрі держави-гарнізону славно крадуть ті, кому пощастило в цьому гарнізоні стати владою або хоча б опинитися при кухні.

На сьогодні нічого не змінилося. Просто влада, яка перемогла тоді, нічого не змогла змінити. А Сергій Багапш дуже швидко зрозумів, що його перемога не буде варта нічого, якщо він не підкріпить її ще однією — в боротьбі за право вважатися найбільш проросійським політиком.

Історія цієї метаморфози — історія самої абхазької незалежності.

РУКА МОСКВИ

Нинішній президент Олександр Анкваб формально і, посутньо, успадкував владу раптово померлого 2011 року Сергія Багапша, тріумфально перемігши того ж року на позачергових президентських виборах. Насправді ж, Багапш 2004 року був Анкваба, якого Москва побоювалася ще більше, з огляду на що було терміново придумано закон про ценз мешкання.

Проте, 2011 року Москва про минулу неприязнь не згадувала, і не допомагала навіть своїм перевіреним кандидатам на зразок тодішнього прем’єра Рауля Хаджімби, кремлівського фаворита на «помаранчевих» абхазьких виборах 2004-го, і нинішнього натхненника опозиції

Москва не помилилася. Москва взагалі незабаром після війни в Південній Осетії почала поводитися з тією обережністю, яка видавала бажання хоч якось мінімізувати втрати від своїх видатних історичних завоювань. І в цьому сенсі команда Анкваба, зважена, конструктивна і, природно, при цьому лояльна, побажанням Москви відповідає вже точно не менше, ніж ті, кого Москва підтримувала 2004-го, і хто сьогодні намагається взяти реванш.

Ця опозиція, програвши владу та статус «руки Москви», з того часу атакує своїх владних опонентів з іншого боку — за неспроможність сперечатися з Москвою, яка не знає з новою владою відмови ні в чому. При загальному розумінні того, що в разі такої відмови цю ж владу було б звинувачено в зраді стратегічного курсу на вічну дружбу з Росією. Владі не позаздриш, тим паче, що заперечувати важко — як у одному випадку, так і в іншому.

Головне багатство Абхазії — не пляжі та сонце, а земля і нерухомість, ринок якої два десятки років, що минули після війни залишається непроникно чорним, і жодна влада не зважилася на його поглиблене вивчення. Вона лише спробувала повернути власність тим, хто тікав від війни до Росії, уважно стежачи при цьому, щоб власник не виявився етнічним грузином, чого опозиція б теж не пробачила. Етнічними грузинами — мінгрелами заселено Гальський район на кордоні з Грузією, який більше нагадує резервацію. Тут усе під підозрою, Анкваб, колись, до речі, заступник міністра внутрішніх справ Грузії, звинувачується опозицією в тому, що абхазькі грузини отримують абхазькі паспорти — з порушенням закону, який вимагає відмови від грузинського паспорта. А хто з мінгрелів, які мешкають у резервації, яких, на відміну від інших мешканців Абхазії, не пускають до Росії, погодиться позбутися грузинського громадянства?

Нинішня влада намагалася якщо не розв’язати, то хоча б послабити тугі вузли — не вийшло. Ні з апетитами Москви, які вимагають створення біля кордонів фактичної зони відчуження, а деякі райони республіки стали фактично російськими анклавами, в які абхази можуть потрапити лише за російською перепусткою. Ні з проблемами Гальського району, які загрожують вибухом. Ні з землею та власністю, а інших багатств у Абхазії немає.

Якщо, звичайно, не рахувати російської допомоги.

СПРАВА ПРО НАКЛАДНІ ВИТРАТИ

Прем’єр Абхазії Леонід Лакербая причинами кризи назвав економічні та соціальні проблеми та боротьбу за контроль над потоками російських дотацій. Після війни 2008 року Москва профінансувала Абхазію на 14 млрд. рублів, включаючи заплановані дотації на найближчі два роки. Приблизно та ж картина в Південній Осетії: з 4,7 млрд бюджету 2013 року 4,2 млрд були російськими.

Дотації для таких республік, як Південна Осетія і Абхазія — все одно, що нафтогазові надра. Потрібно лише взяти їх під контроль, і модель економіки готова і до болю знайома. Президента Анкваба або прем’єр-міністра Лакербая в корупції ніхто не звинувачує. Але суперечка про те, при якій владі, колишній чи нинішній, урядовець краде і бере більше, вирішується на користь останньої. У колишньої таких грошей просто не було.

Насправді, для Росії з фінансового погляду це не катастрофа. Не олімпіада. Не відновлення Чечні, і, судячи з усього, навіть не Крим. Суть в іншому: на відміну від Олімпіади, Москва не знає, за що платить. Але добре розуміє, дивлячись на нинішній мітинг опозиції: її спонсорство лише підвищує градус нестабільності, і від міри лояльності це, на жаль, ніскільки не залежить.

В економічному сенсі тут відбувається те ж, що відбувається у будь-якому безнадійно дотаційному регіоні Росії, і Північний Кавказ у цьому плані — ідеальний приклад для порівняння. Дотаційний бюджет — головне джерело добробуту. Вся політика залежить від того, хто як домовиться з Москвою про контроль над потоками, а економіка — від того, наскільки урядовець готовий ділитися. При цьому до кримінальної економіки залучено всіх, бо будь-який ринок — чорний. Що стимулює стабільність цієї системи, яка сама собою виглядає втіленням нестабільності і готовності до вибуху. Але він не відбувається, у тому числі й тому, що, на відміну від економічної, політична ситуація, як заведено в усій країні, під контролем.

А в Абхазії таким шляхом, через переговори з Москвою, питання про контроль над грошовими потоками не вирішуються. Суперечності доводиться вирішувати на місці, як це заведено в суверенних державах, в яких є опозиція. І вибори, результатів яких ніхто не знає до підрахунку останнього бюлетеня. І питання, які навіть при російському контролі і фінансуванні, Владислав Сурков змушений визнавати внутрішніми. Просто тому, що перетворення їх на чисто російські може коштувати дорожче. А жодних інших рішень немає, бо підсумки 2008-го року ревізії не підлягають, хоча все більше росіян ці підсумки для себе вже давно сильно переглянули.

І Москва, і Сухумі, а в Сухумі — і влада, й опозиція, прекрасно розуміють, що жодна зі сторін не може нічого змінити. А після і на тлі Криму проблему, судячи з усього, взагалі буде списано Москвою на поточні витрати. Хто б у Сухумі цього разу не переміг.

Москва