Анатолій ЗЛЕНКО: Україна на геополітичному роздоріжжі

Днями Україна відзначила 15 років проведення референдуму, на якому український народ підтвердив Акт проголошення Незалежності, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Але досі відкритими залишаються питання про міжнародні орієнтири розвитку країни, її місцеположення відносно світових центрів впливу, глобальних енергетичних «рукавів» і торгових потоків. Звідки й куди рухається Україна? Невизначеність маршруту держави, його загубленність у загальносвітовому просторі продовжує служити джерелом внутрішньополітичних пристрастей і розколювати й без того критично неоднорідне суспільство. Які першочергові кроки у сфері міжнародної політики потрібно зробити нашому керівництву, щоб уже наступного року формальне повноліття України співпало з її державною зрілістю? Про це в інтерв’ю «Дню» розповідає екс-міністр закордонних справ, заступник голови Українського форуму Анатолій ЗЛЕНКО.

— Анатолію Максимовичу, який на сьогодні баланс досягнень і прорахунків в українській зовнішній політиці? Чи відбулася Україна як самостійна суверенна країна?

— Звичайно, простіше перерахувати прорахунки — вони на виду, ними як і раніше зручно шантажувати політичних опонентів і мобілізувати групи електорату. Досягнення ж, навпаки, сприймаються як «фонова інформація». Однак і ті, хто вбачає в Україні одвічну жертву російської імперської експансії, й ті, хто вважає, що рідну землю вже практично віддали в наругу натовському чоботу, забувають про очевидне. За минулі 15 років Україні вдалося стати повноправним членом міжнародного співтовариства, до нас прислухаються. Навіть узяте нами свого часу на озброєння зовнішньополітичне ноу-хау — багатовекторність — часто справді давало змогу досить ефективно маневрувати між геополітичними важкоатлетами. Головне ж полягає в тому, що Українська держава вже пройшла «точку неповернення» щодо власної незалежності. Говорячи мовою деяких «харизматичних політиків» — нічиєю колонією Україна надалі ніколи не стане, скільки б «газових воєн» вона не програла.

— «Газові війни» бажано все-таки не програвати. Краще б за їх узагалі не вести...

— Знаєте, певною мірою недоліки нашої зовнішньої політики були і є продовженням її достоїнств. Український зовнішньополітичний курс іноді був надто сприйнятливий до кон’юнктурних коливань. В основному — через складну внутрішньополітичну ситуацію. Пригадайте низку гучних скандалів, що трапилися в 2001 — 2002 роках. Тоді вони отримали широкий резонанс далеко за межами України, що надто негативно позначилося на її відносинах із зарубіжними партнерами. Зазвичай втрата довіри до нашої країни як на Сході, так і на Заході є похідною від внутрішньої нестабільності. І те, що сьогодні ніби зависли у своєму геополітичному виборі, також можна вважати побічним ефектом гострої боротьби «різновекторних» політичних сил. Цю тривалу паузу, у свою чергу, дуже чітко вловили наші партнери. Останній факт тому доказ — виключення України з числа запрошених, а «українського питання» — з порядку денного Ризького саміту НАТО. Як сумну тенденцію потрібно сприймати й зростаючий опір нашим інтеграційним амбіціям з боку ЄС. В останньому повідомленні Єврокомісії Європейському парламенту й Раді про розширення Європейського Союзу нашу державу взагалі не згадали. Україні знову загрожує статус країни-невидимки. Адже жодним чином не можна вважати правомірним включення такою великою й у всіх значеннях європейської країни до числа всього лише «сусідів» європейського співтовариства націй. Причому на вельми тривалу перспективу, якщо не назовсім.

— Що або, можливо, хто саме заважає визначенню чіткого зовнішньополітичного курсу України?

— Головна, на мій погляд, проблема полягає в тому, що зовнішня політика України часто стає об’єктом конкуренції між політичними силами. Пригадаймо парламентські вибори 2006 року. Тема інтеграції України в НАТО була помітним елементом виборчих кампаній багатьох політичних сил. У декого антинатовська позиція навіть стала основним гаслом для агітації виборців, підмінивши собою висунення серйозних внутрішньополітичних програм. Складається враження, що політики свідомо грають на міжнародних питаннях, створюють образ чужих або далеких від співтовариств і сусідів. Вибори 2006 року подали небезпечний сигнал: атмосфера в суспільстві перегріта проблемою НАТО й будь-якої миті може досягнути небажаного напруження. Яскравий приклад — зрив спільних планових навчань у Феодосії. Ситуація однозначно була спровокована непродуманими, а почасти й некомпетентними діями окремих міністерств і відомств, а потім — підхоплена й розкручена у своїх інтересах відомими політичними силами, які повною мірою використали поствиборну напруженість у суспільстві. Далі — більше. Виборча інерція, помножена на зайву прямолінійність риторики МЗС, стала причиною того, що будь-яке рішення у сфері зовнішньої політики неминуче супроводжується скандалом різного ступеня інтенсивності. Складається враження, що серйозна суспільна дискусія навколо кардинальних питань зовнішньої політики країни підміняється протиборством і зводиться до простого змагання політичних сил — хто кого.

— Проте антинатовська риторика деяких політичних сил насправді відображає настрої більшості наших громадян. Ну, не хочуть вони до НАТО...

— А чи є в наших політиків комплексне бачення того, яка із стратегій зовнішньої політики є для України оптимальною? Позиції, що декларуються, за деяким винятком вичерпуються саме їхньою протестною енергетикою. Підстави — у вигляді аналізу й експертних висновків — відсутні. Звідси й виникає та поверховість, а часто й незграбність у підході до делікатних питань міжнародної політики, які слугують джерелом багатьох наших дипломатичних невдач.

Адже це нонсенс, коли пріоритети зовнішньої політики держави пропонується визначати на площах і мітингах! При всій повазі до таких форм висловлення громадської думки, все ж таки зовнішньополітична сфера традиційно пов’язується з певною делікатністю й зваженістю думок. Складна система політико-економічних критеріїв доцільності того чи іншого рішення, в результаті, підміняється набором стереотипів та ідеологічних кліше. Експлуатація світоглядного розколу за геополітичною ознакою є ефективною як передвиборна технологія, однак абсолютно некорисна для розвитку держави в умовах «мирного часу». Зовнішню політику держави неможливо побудувати на ірраціональних побоюваннях людей, так само як і на ейфоричних сподіваннях щодо європейського майбутнього України.

— Як ви ставитеся до ідеї проведення референдуму щодо НАТО? Він необхідний?

— Безумовно. Адже необхідність його проведення обумовлена в Універсалі національної єдності, підписаному всіма основними учасниками нинішнього політичного процесу. Разом із тим потрібно усвідомлювати, що в найближчій перспективі стати ефективним інструментом досягнення суспільної консолідації він не зможе. Швидше за все, навпаки, його результати легко передбачити. Нещодавно Український форум замовив Інституту соціології всеукраїнське дослідження «Геополітичний вибір України: реалії, проблеми, перспективи», в якому респондентам надавався максимально широкий вибір: членство України в НАТО, її приєднання до Організації договору про колективну безпеку країн СНД (ОДКБ), конституційне закріплення нейтралітету... Також була низка тестових запитань про рівень зовнішніх загроз, про ступінь захищеності держав, які входять до різних військово-політичних блоків або залишаються позаблоковими. Результати опитування абсолютно чітко показали, що штучне підштовхування України як у західному, так і в східному напрямі — однаково небезпечне для суспільного самопочуття.

Наведу як докази деякі цифри. Прихильників вступу до НАТО більше лише в семи західних областях, хоча й там їхня чисельна перевага не надто переконлива: 47,5% — «за» й 32,1% — «проти». На решті території домінує неприйняття такого геополітичного орієнтира, яке досягає свого апогею в Донбасі й Криму: «проти» — 88,2%. Навпаки, прихильники приєднання України до ОДКБ сконцентровані на сході, їх там 60%. А просуваючись на Захід, їхня кількість поступово зменшується до 16%. Звичайно, ці цифри свідчать про настрої сьогоднішнього дня, але певна тенденція все ж таки простежується.

— Чи зможе докорінно змінити ситуацію масштабна інформаційна кампанія, на якій, зокрема, наполягає Президент?

— Для початку щодо цього питання повинні визначитися ті, хто несе безпосередню відповідальність за вироблення й реалізацію зовнішньої політики. І лише після того можна ініціювати роботу з громадською думкою. Питання про доцільність членства України в міждержавних об’єднаннях або союзах не можна зводити лише до настирливої дискусії про НАТО в термінах «за» або «проти». Люди дійсно потребують інформації, але — й це принципово — інформації з усього спектру геополітичних альтернатив для України. Лише тоді вибір людей базуватиметься на фактах, а не на міфах, і тоді суспільну дискусію про підґрунтя зовнішньої політики України можна буде проводити, не провокуючи розколу нації.

— Які перспективи, крім євроатлантичної або ж проросійської, відкриваються сьогодні перед Україною?

— Є спокуса віднести до них, насамперед, нейтралітет і позаблоковість. Ці ідеї підтримують 52% українців, причому незалежно від регіону проживання. Однак давайте розберемося, чому нейтралітет підтримують? Головна причина цього, як показало опитування, криється в низькій оцінці людьми рівня зовнішніх загроз. Така собі всезагальна благодать! Але це, м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності. Навпаки, сьогодні як ніколи раніше система глобальної безпеки схильна до безлічі ризиків, на які вона часто не готова адекватно реагувати. Це й міжнародний тероризм, і реалізація деякими країнами ядерних програм, що не викликають довіри, й перспектива «енергетичних воєн»... Вибір нейтралітету можна розглянути й під іншим кутом. По суті, обираючи нейтралітет і позаблоковість, громадяни мають на увазі не стільки геополітичний орієнтир, скільки пред’являють політикам могутній запит щодо цілісності й ідентичності нації, формування власного шляху. Іншими словами, знову йдеться переважно про особливості внутрішньополітичної ситуації, й до розробки ефективної моделі поведінки України на міжнародній арені все це має досить слабке відношення.

— Тобто такий проект не виправданий з погляду геополітики? Вам як фахівцю він здається нежиттєздатним?

— Обравши нейтралітет і позаблоковість, Україна неминуче зіткнеться з остаточним перетворенням на розмінну монету політики США, Росії, Азії... Адже ми за своїм геополітичним положенням знаходимося якраз на перетині інтересів світових центрів сили. Інший серйозний ризик, пов’язаний із нейтралітетом, це поступовий відхід в ізоляцію і, як наслідок, стагнація розвитку держави, яка не вписалася в глобалізаційні процеси. Хочу нагадати, що історично позицію нейтралітету обирали саме ті країни, для яких у певних міжнародних умовах було важливо віддалитися від конфліктуючих суб’єктів і чужих геополітичних ігор, отримавши за це досить реальні політичні або економічні вигоди. При цьому вони свідомо йшли на пов’язану з цим вибором деяку втрату маневреності у сфері міжнародної політики й перехід на своєрідне узбіччя світових подій, сценарії яких писали інші автори. Але хіба до цього повинна сьогодні прагнути Україна? Крім того, не можна забувати, що безпека країн із нейтральним статусом винятково залежить від більш або менш широких, але шанованих усіма міжнародних гарантій. Проте питання про міцність таких гарантій завжди буде актуальним, бо власні цілі наших партнерів неминуче переважатимуть над інтересами України. Тому просто «оголосити» Україну нейтральною, позаблоковою державою — цього явно недостатньо. Спочатку варто пересвідчитися, що такий наш вибір затребуваний і, відповідно, його поважатимуть, забезпечуючи нам гідне місце в наростаючій глобальній конкуренції.

— Тоді який вихід? Що повинна обрати Україна?

— В ідеалі нам потрібно навчитися гнучко комбінувати різні чинники безпеки й точково реагувати на зовнішні загрози. Разом із тим у сучасних умовах дозволити собі подібні дії можуть лише країни з потенційно ефективною концепцією національної безпеки, чітким баченням національних інтересів та інструментами їхнього захисту. Утвердитися як така держава в системі міжнародних відносин — ледь чи не найважливіше завдання для України.

— Масштабне завдання. З чого потрібно почати?

— Як-то кажуть, дорогу здолає той, хто йде. Тому Український форум ініціював великий проект «Безпека-2010». Його головна мета — розпочати загальнонаціональну дискусію щодо пріоритетів зовнішньополітичної орієнтації України. Підкреслю: спокійну, професійну дискусію. До речі, соціологічне дослідження, на яке я посилався, це також частина проекту, свого роду гарантія від довільних тлумачень громадських настроїв і водночас база для експертних висновків. Наступний етап — проведення круглого столу «Безпека України в геополітичному вимірі», в якому візьмуть участь провідні вітчизняні й закордонні політики й політологи. Головною темою майбутньої дискусії стане проект конструювання простору безпеки для України в умовах, що склалися нині. Сьогодні ми підійшли до розуміння того, що замість виснажливих дискусій з тактичних проблем, наприклад, вступати або не вступати Україні до НАТО, час займатися безпосередньо стратегічним плануванням і прагматичним моделюванням відповідної зовнішньої політики країни.

— Які положення ви хотіли б донести до вітчизняного політикуму насамперед? І чому саме їх вважаєте важливими?

— По-перше, основою того або іншого «доленосного» рішення повинна бути добре обґрунтована система політичних, економічних і соціальних критеріїв доцільності. По-друге, самі ці критерії мають відповідати логіці розвитку сучасного світу — наддинамічного, відкритого для будь-яких змін. Не варто вважати, що я озвучую якісь абстрактні тези. Навпаки, звідси витікають висновки практичного або навіть прагматичного характеру. Припустімо, що в Україні все-таки досягнуть загальнонаціонального консенсусу щодо НАТО. Разом із тим, як показують останні події, міжнародні інститути, які десятиліття тому успішно гарантували безпеку, сьогодні все частіше виявляються неготовими адекватно реагувати на виклики сучасності. І Північноатлантичний альянс не є винятком. Тому, орієнтуючись виключно на існуючі системи безпеки й пов’язуючи саме з ними свої довгострокові перспективи, Україна ризикує вічно залишатися об’єктом докладання чужих інтересів. Єдиний спосіб стати суб’єктом у геополітичній системі координат — намагатися своєчасно посідати в ній таке місце, яке оптимально відповідає нашим національним інтересам, щоразу обираючи таку форму зовнішньої взаємодії, яка найбільше відповідає власному вибору й основним пріоритетам розвитку країни.

— Ви вірите в те, що для нас це можливо?

— Так, якщо складні геополітичні реалії ми нарешті сприймемо як даність і визначатимемо наш зовнішньополітичний курс відповідно до об’єктивних національних інтересів, а не кон’юнктурного завдання перемогти на найближчих виборах. Точкою ж відліку для будь-якого довгострокового планування у сфері міжнародної політики має стати «осучаснення» самого поняття безпеки у всіх його аспектах — політичному, економічному, енергетичному й гуманітарному, та інших. По- друге, незалежні від конкретної політичної кон’юнктури експерти повинні мати більше можливостей не лише висловлювати свої думки, але й бути почутими. До того ж не після, а до прийняття державних рішень. Власне, «Український форум» і створювався як такий відкритий дискусійний майданчик, де експерти, політологи, представники громадських організацій, а також професійні політики — чому б і ні? — спільно обговорюють гострі й актуальні проблеми, напрацьовують рекомендації для органів влади, відстежують громадський резонанс... А тим, хто звик нав’язувати свої думки, так би мовити, «в адміністративному порядку», слід усе ж таки навчитися їх слухати або, як мінімум, не заважати... Зрештою, йдеться про дуже серйозні речі. Сьогодні, через 15 років після проголошення незалежності, на порядку денному — утвердження народженої в історичних муках української державності, й зовнішньополітичному вибору в цьому процесі, безсумнівно, належить визначальна роль.