Чому Україна програє

Уряд Порошенка задоволений, що йому вдалося підвищити обізнаність світу про російську агресію, серед непрямих натяків, що НАТО і Захід залишили українців напризволяще, водночас залучаючи іноземних фахівців, які радують у спробах відновити жалюгідну економіку. Втім, Київ виглядає набагато менш серйозним у тому, що стосується захисту країни від агресії Путіна, відмовившися від розмов про дії у своїй політиці. Щодо стратегії про те, як виграти війну, то її ніхто не може виявити.

Історичні порівняння показують, якими невдалими є насправді Порошенко та його соратники в захисті України. Коли завершилася Перша світова війна, Західна Україна, центром якої була до цього Австро-Угорська провінція Галичина, намагалася захистити етнічну українську землю (тоді, як і зараз, Західна Україна була осередком націоналізму). За кілька місяців українці створили стотисячне військо, і їм вдалося залучити три чверті з нього в бій — понад десяток бригад. Незважаючи на серйозний брак зброї та засобів, а також гостру нестачу підготовлених офіцерів, вони зарекомендували себе добре в бою, зазнавши поразки тільки в протистоянні з переважаючою кількістю набагато краще оснащеної польської армії. Їм вдалося досягти цього майже за відсутності промислової бази й при чисельності менше однієї десятої сьогоднішньої України.

Якщо навести більш свіжий приклад, який також виставить Київ у поганому світлі, 1991 року Хорватія була свідком того, як третину її території було захоплено упродовж декількох місяців сербськими повстанцями, яких підтримував Белград. Хорватія повинна була створити збройні сили практично з нуля, маючи дуже мало важких озброєнь, зіткнувшися з такими ж самими, як сьогодні Україна, проблемами контррозвідки. Однак до кінця 1991 року, провівши справді масову мобілізацію, Загреб виставив армію кількістю 150 тисяч у шістдесяти бригадах, і таким чином йому вдалося ослабити спробу Белграда підпорядкувати Хорватію силою.

Причому зупинити передбачувані зусилля югославської армії зі знищення їхньої країни за допомогою саме сили Хорватії допомогла сербська некомпетентність. Насправді югославський напад із метою знищення Хорватії був набагато більшим, ніж зусилля Путіна, яких він на сьогодні доклав на Донбасі. Водночас епічна облога Вуковара наприкінці 1991 року, яка закінчилася пірровою перемогою сербів, була більш інтенсивною, ніж те, що зараз відбувається довкола Донецька.

На початку 1992 року бойові дії стишилися, лінія фронту стала більш-менш статичною, і Хорватія вирішила повернути третину своєї країни, захопленої Белградом. Загреб зрозумів, що це довгостроковий проект, який потребує будівництва належної військової машини. У президента Хорватії Франьо Туджмана було багато недоліків, але він як людина з військовим минулим зрозумів значення стратегії. Протягом наступних трьох років Хорватія методично побудувала нову армію відповідно до стандартів НАТО, отримуючи допомог із Заходу й водночас закладаючи дипломатичну основу для кінцевої перемоги в тому, що вони називають Вітчизняною війною.

А коли у середині 1995 року настав слушний час, проект Велика Сербія почав розвалюватися, й НАТО втомилося від витівок Слободана Мілошевича, на початку серпня Загреб розпочав операцію «Буря» — найбільшу воєнну операцію в Європі після 1945 року. Із блискавичною швидкістю хорватські війська чисельністю 130 тисяч здійснили наступ, і протягом трьох днів велика частина країни була під контролем Загреба, деморалізовані серби здалися, будучи зрадженими Белградом. Через три роки після «Бурі» завдяки розумній дипломатії Хорватія відновила всю територію, яку вона втратила 1991 року, обравши курс країни на членство в НАТО і Європейському Союзі.

Тут багато уроків для нинішньої України. Передусім найважливішим чинником є володіння компетентними збройними силами; ніяка дипломатія, симпатії Заходу або жвавий hashtagging не можуть компенсувати військової сили, коли ваша країна перебуває в стані війни. Якщо Україна хоче перемогти російську агресію і зрештою повернути територію, яку вона втратила, перше, що треба зробити, українська армія має бути дієздатною і достатньо великою, щоб з нею рахувались. А до цього ще далеко. Розмови про вступ до НАТО чи ЄС, допоки Україна не контролюватиме кожен дюйм її території, — це небезпечні фантазії, які не повинні заохочуватися Заходом.

Петро Порошенко має хороші наміри, але він не військовий лідер. Якщо він не може вести війну, то повинен піти у відставку на користь тих, хто може. Щонайменше Київ має очистити Генеральний штаб від шахраїв, некомпетентних і симпатиків Росії. Залучення іноземців, зокрема українців у діаспорі, які володіють знаннями і досвідом у військових питаннях і питаннях безпеки, здійснюється для економіки, то чому б цього не зробити для збройних сил? Час викинути російських сепаратистів з української землі настане через кілька років, але цю мету ніколи не буде досягнуто, якщо Київ не задумається усерйоз про війну найближчим часом.

Із боку деяких українців лунає багато скарг, що НАТО не робить достатньо, і я поділяю деякі з цих розчарувань. Утім, Україна повинна захищати себе. НАТО ніколи не воюватиме за Донбас, і чим раніше Київ сприйме стратегічні реалії, тим краще. Подібно до Хорватії в 1990-х роках, НАТО забезпечить незначну допомогу поставками, матеріально-технічним забезпеченням, навчанням та розвідданими, але найважче доведеться зробити самим українцям. Якщо немає достатньо українців, які готові нести цей тягар, то вони ще довго не матимуть своєї держави.

Козирна карта Києва, якою він грає погано, полягає в тому, що Володимир Путін відчайдушно боїться бути втягнутим у брудну повномасштабну війну в Україні. Хоча Росія з відносною легкістю може перемогти українську армію, захопити великі шматки України, зустрічаючи певний опір, але це буде політичний і гуманітарний кошмар, і Кремль розуміє це.

Тут справедливо зазначити, що Росія, величезна ядерна держава, є набагато більш грізним противником, ніж Сербія. Але також справедливо зазначити, що досвід Хорватії 1990-х років, яка має десяту населення України і навіть ще меншу територію у процентному відношенні, може стати прикладом для сьогоднішнього Києва. Російсько-українська війна далека від завершення. Одного дня сила Росії та готовність Москви використовувати її ослабне, і Путін, як Мілошевич, може відвернутися від самовпевнених повстанців, яких він виховав, але пізніше вважатиме їх неприємністю. Тоді настане час для української операції «Буря», але не раніше, а якщо Київ не ставитиметься серйозно до військових питань, цей день ніколи не настане.

20committee.com, 17 січня 2015

«ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ХОРВАТСЬКОГО ПЛАНУ ПОТРІБНО МАТИ ПРЕЗИДЕНТОМ НЕ «ПОРОШЕНКА», А «ТУДЖМАНА»»

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, конфліктолог, доктор політичних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

— Про досвід Хорватії у вересні минулого року говорив Юрій Луценко. А зараз, уже після парламентських виборів, про це ніхто не говорить. І ми прийшли до так званого мінського формату. Звісно, що звернення до хорватського досвіду наводить на досить серйозні висновки: чи можуть бути такі паралелі? Чи можемо ми повторити хорватський досвід, зокрема проведення операції «Шторм»? Завдяки їй було відновлено державний кордон Хорватії з Сербією за чотири-п’ять днів. Для реалізації хорватського плану потрібно мати президентом не пана Порошенка, а генерала Туджмана. Він як професійний військовий, будучи президентом, розумів, що шляхом миротворчих операцій чи якогось іншого формату неможливо відновити територіальну цілісність Хорватії. Це було головним принципом. Україна, натомість, обирає мінські формати, в яких ідеться про те, що ми відмовляємося від воєнних засобів вирішення цієї проблеми — відновлення територіальної цілісності — й застосовуватимемо виключно дипломатичні засоби. Туджман у це ніколи не вірив.