Чи загрожує Європі неоконсерватизм?
У статті американської журналістки Джудіт Демпсі з The International Herald Tribune «У Східній Європі піднімає голову новий консерватизм» («День», № 172 від 10.10.07) піднята глобальна і важлива проблема. Аналізуючи політичну ситуацію у країнах Середньої Європи (яку за застарілою традицією чомусь називає Східною), а саме у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині і Болгарії, авторка з насторогою сприймає такі явища, як посилення правих рухів та ідеологій у цих державах, говорить про ці тенденції як про щось хворобливе і хибне. Основні вади середньоєвропейських консерваторів, на її думку, зводяться до наступного: 1) вони заграють з націоналізмом, з його радикальними течіями; 2) вони замало наслідують політику західноєвропейських консерваторів типу канцлера Німеччини Ангели Меркель, французького президента Ніколя Саркозі чи лідера британської консервативної партії Девіда Кемерона, які виразно лібералізували свої ідеології; 3) вони опираються західним глобальним тенденціям до тотального секуляризму, соціальної ліберальності і споживацтва, загалом не приймають модернізації, культури постмодернізму; 4) вони прагнуть опертися на традиції своїх національних консервативних партій міжвоєнної доби, які були скомпрометовані співпрацею з фашизмом.
На нашу думку, такий погляд на складні і багатовимірні процеси суспільно-економічного, політичного, культурного, соціопсихологічного і духовного змісту є дещо спрощеним і тенденційним. Перша заувага: усі народи Середньої Європи, як і народи пострадянського простору, у комуністичний період своєї історії (1945— 1990 років) зазнали не тільки руйнування правно-демократичних форм суспільного життя, на чому наголошує Дж. Демпсі, а й, що для них є дуже болючим, форм національної ідентичності, зазнали національного приниження і забуття своїх традицій. Причому деякі народи (хорвати, словенці, словаки, боснійці, македонці, албанці (в Косово), чорногорці) пережили, образно кажучи, подвійне приниження і руйнування своєї ідентичності: не тільки з боку комуністичного тоталітаризму, а ще через гегемонію панівних у їхніх колишніх державах (Чехословаччині і Югославії) націй — чеської і сербської. Закономірно, що тепер, відколи ці народи опинилися у вільних суспільно-правових умовах, процеси «компенсації» за тривале приниження набули активного зворотного руху. Приблизно такі ж почуття та тенденції охопили більшість націй пострадянського простору.
Заувага друга: консерватизм Середньої та Східної (тобто на просторі колишнього СРСР) Європи не може цілковито наслідувати політику західних консерваторів, бо його джерела, особливості і завдання мають дещо інші засади і цілі. Національна ідентичність головних народів Західної Європи (англійців, французів, німців, іспанців, голландців, шведів і т.д.), як це показано у вже класичній праці британського політолога Е. Сміта «Національна ідентичність», формувалася здебільшого через правові функції міцних держав. Тобто західні нації були у свій час (ХVI—ХVIII ст.) сплавлені силою монархічної влади, стабільним правопорядком та державними інституціями. Натомість середньо- і східноєвропейські народи через те, що їхні держави були поруйновані імперськими сусідами, йшли до своєї міцної національної ідентичності складними і важкими шляхами національного відродження, тобто поступового нагромадження знань та ідеологем про власну історію, мову, культуру, звичаї та інше. Їхній націоналізм постав не завдяки державним системам, а всупереч їм. Тож сьогодні, коли загальний розвиток цивілізації підкидає цілій Європі нові виклики, кожна з її двох основних частин реагує по-своєму: Західна Європа, яка звикла опиратися на свої ефективні державно-управлінські системи, реагує на глобалізацію шляхом видозміни своєї державницької стратегії, а Середньо-Східна Європа, згідно зі своєю ментальністю, прагне передусім ніби зсередини, через моральне і культурне напруження зміцнити свою ідентичність перед наступом космополітичної культури постмодернізму і телекомунікаційної цивілізації. До того ж, західноєвропейці, які не мають у своїх країнах таких «колючих» контрастів, як надшвидкий сплеск олігархократії, різке зубожіння окремих верств, які «не вписалися» у сучасні процеси нової капіталізації, руйнація багатьох гілок попередньої економічної системи, загалом ментально тяжіють до центризму. Тому сплав консервативної політики із лібералізмом, на що вказує Дж. Демпсі, є для них чимось закономірним, бо це лише нормалізує ту суспільну гармонію, яка вже була досягнута у післявоєнний період. Перед середньоєвропейцями стоять інші завдання: як усунути негативні тенденції етатизму, олігархократії і щойно віднайти ту гармонію, яка є в Західній Європі. Але цього можна досягнути лише шляхом виховання власних суспільств на принципах ідеології консерватизму, яка плекає психологію змобілізованості і відповідальності, як це сталося на Заході раніше.
Заувага третя: у Середньо-Східній Європі процеси модернізації і глобалізації сприймаються з більшою насторогою, бо ці процеси «накладаються» на поруйновані тоталітаризмом суспільства. Окрім того, і глобалізм, і постмодернізм є феноменами, органічними для Заходу, такими, що поступово розвинулися у надрах його цивілізації. Тотальна лібералізація і меркантилізація суспільств лякають Середньо-Східну Європу своєю радикальністю запереченням традицій, антихристиянізмом, цинічним практицизмом і плутократією, спрямованістю на нівеляцію основних моральних цiнностей, хаотизацію у сфері мистецтв і духовних орієнтацій. Хіба це однозначно негативна реакція, як випливає зі статті Дж. Демпсі?
Заувага четверта: те, що консервативні (сутнісно праві) партії міжвоєної доби в Середній Європі симпатизували фашистським тенденціям, справді є проблемою для регіону. Хоча насправді ці симпатії були спрямовані до філософії консерватизму, а не до тоталітаризму фашистів. Це заважає виробити нову ідеологію традиціоналізму, яка завжди сприяє стабільності і впорядкованості суспільств. Західна Європа вже давно, ще у ХIХ ст., таку ідеологію собі виробила, її принципи увійшли у «плоть і кров» західних суспільств, тобто в їхню ментальність, форми громадської організації, культурницькі стратегії, філософію життя. Сьогодні національний традиціоналізм західноєвропейців виражається у різноманітних ідеологемах, настановах і практиках різних християнсько-демократичних, народних і консервативних партій, які вельми широко представлені і в національних (регіональних) політикумах, і в Європарламенті. Чому ж спроби середньоєвропейців створити свій традиціоналізм сприймаються так вороже?
Описані Дж. Демпсі ідейні розбіжності між двома частинами Європи мають ширші виміри і проблематику, які залишилися не осмисленими в статті. Це виміри цивілізаційного і духовного плану. Ліберальна ідеологія, яка широко охопила увесь західний світ і однозначно, передусім за допомогою потуг США, повела цілу планету шляхами космополітизму і глобалізації. Однак якщо для лібералів це «єдиноправильний шлях», то для людей іншого світогляду — це лише черговий виклик. І в цьому корінь проблеми. Чи зможе світ перебути без Бога, а лише з безмежною свободою, без морально-духовних принципів, а лише з широкими можливостями заробляти гроші, без національних самобутностей і традицій, а тільки як безлика космополітична маса, без високої культури, а тільки із її сурогатами — примітивною масовою культурою і кітчем, які пропонує постмодернізм, — це ще велике питання. У сучасній застережливій відповіді Середньої Європи на бравурні заклики лібералізму можна розгледіти ці цивілізаційні сенси. Тому відповідь на питання: чи послаблює неоконсерватизм Середню (і Східну) Європу, не може бути такою однозначною.
