«Демократія на батарейках»

У Латинській Америці чимало людей живуть з простягнутими руками. Патерналістські уряди привчають людей задовольнятися лише необхідним мінімумом для виживання замість того, щоб навчити їх брати участь у суспільному житті. У всьому регіоні політики, яких письменник Октавіо Паз одного разу назвав «філантропічними людоїдами», створюють клієнтів замість громадян, людей, які чекають замість того, щоб вимагати.

Демократична Латинська Америка накульгує, тому що вона не може рухатися вперед. Надто багато бар’єрів на дорозі в бідних, новаторів і тих, у кого немає можливості отримати кредит. Надто багато стін споруджено проти соціальної мобільності, конкуренції й справедливості в політиці та бізнесі.

У результаті, хоча латиноамериканці можуть голосувати у більш демократичному середовищі, вони не можуть конкурувати в глобалізованому світі. Рівень життя падає, прибутки не міняються, надії згасають. Таким чином, люди починають проводити демонстрації на вулицях Болівії. Або вірити обіцянкам популістського президента Х’юго Чавеса у Венесуелі. Або думати про повернення до однопартійного минулого в Мексиці. Або мріяти про позбавлення від усіх нероб — настрій, який нині, здається, пускає коріння в Бразилії. Або поїхати, як у Мексиці, де кожний п’ятий віком між 26 і 35 роками живе в Сполучених Штатах.

Регіон є як більш демократичним, так і більш нерівноправним, ніж десять років тому. Об’єднані виборчим правом латиноамериканці роз’єднані бідністю. Економічні системи Латинської Америки організовані так, що багатство зосереджується в декількох руках і потім не обкладається податками, позбавляючи уряд ресурсів, необхідних для інвестування в людський капітал своїх громадян.

Небагато урядів в Латинській Америці нині присвятили себе вкладенню таких інвестицій. Замість того, що отримують люди Латинської Америки в демократичну еру — це багато громадських робіт — мости, магістралі й масивні структури, призначені для того, щоб добитися короткострокової політичної підтримки. У таких проектах політики маніпулюють і купують виборців замість того, щоб дійсно представляти їх.

Такі спотворені пріоритети відображають просту дійсність: демократія в Латинській Америці здається нездатною демонтувати старі мережі клієнтур і їхні традиційні домовленості про розділення влади. Старі еліти залишаються, вони замкнені у своїх замкнених співтовариствах, відганяючи бідних, підтримувати яких у них немає жодного стимулу, тому що численна дешева робоча сила дуже вигідна для тих, хто її використовує.

Це означає, що широкі маси населення не закінчують середню школу, не вчаться в університетах і не стають повноправними громадянами своїх держав і світу. Вони служать громадсько-економічним системам, у яких особисті стосунки значать більше, ніж кваліфікації й навички, й у яких посади роздаються на основі лояльності, а не за заслугами. Двері відчинені для тих, у кого відповідне ім’я й відповідні зв’язки, а договори укладаються після поплескування по плечу й підморгування. Державні монополії продаються друзям правителів.

Незважаючи на хвилювання в Болівії й активність популістських політиків, Латинська Америка не перебуває на межі економічної катастрофи. Насправді регіон залишається значною мірою стійким. Але цього не досить для того, щоб перевести людей із фабрики з виробництва коржиків тортильяс у компанію з розробки програмного забезпечення, створити широкий середній клас і таким чином, забезпечити соціальну мобільність.

Демократія, можливо, працює досить добре в плані вільних і справедливих виборів. Але щось ще дає збій, і це виходить за межі окремих президентів, чи це популістський президент Венесуели Чавес, консервативний президент Мексики Фокс, чи президент Бразилії, який схиляється до лівих, Лула да Сілва. Це пов’язане з глибокою, історичною, структурною дійсністю.

Дисфункціональна демократія Латинської Америки — це результат моделі політичної й економічної поведінки, яка прирікає регіон на застій незалежно від того, хто стоїть при владі. Це відбувається з принципу відстрочених або часткових структурних реформ, приватизації, яка приносить користь елітам, але завдає збитку споживачам.

Це зробило життєздатною модель, яка надає більше значення видобутку ресурсів, ніж освіті та залученню людей до участі в громадському житті. Багаті ресурси, такі як нафта, є прокляттям для демократії в країнах, що розвиваються, тому що коли уряд отримує необхідні прибутки від продажу нафти, йому не треба збирати податки. В урядів, яким не треба розширювати свою податкову базу, мало стимулів для того, щоб відповісти на потреби своїх людей.

Дійсно, урядам, орієнтованим на клієнтуру, а не громадянство, взагалі не треба відповідати. Вони створюють поверхневу демократію, в якій люди мають виборче право, але насправді не мають нічого, і в якій багатство все більше зосереджується в декількох руках, а несумірність прибутків все важче подолати.

Ще гірше те, що такі уряди — незалежно від того, є вони авторитарними чи складають враження демократичних — перетворюють своїх громадян на одержувачів, а не учасників. Вони створюють людей, які живуть з простягнутими руками замість того, щоб жити з високо піднятими головами.

Деніз ДРЕССЕР — професор політології в Технологічному автономному інституті в Мексиці.