Демократія — це не головне

Що може бути демократичнішим за вибори, що відображаэ волю більшості? Згідно з опитуваннями громадської думки, російському президенту Володимиру Путіну довіряють 80% населення. Таким чином, повна перемога його партії на виборах 2 грудня просто свідчить, що Росією управляють згідно з волею її населення. Якщо іншим країнам це не подобається, їм слід припинити пхати носа не у свою справу.

Насправді, не слід. Демократія — поняття нестале. Зараз це слово використовується виключно у хвалебному значенні й має безліч смутних позитивних конотацій, але не варто забувати, що ще недавно воно було майже лайкою з такою ж безліччю негативних.

Упродовж більшої частини ХIХ ст. воно означало здебільшого правління натовпу (точніше, це значення передає гарне, але рідко вживане слово «охлократія»). У моду ж воно ввійшло в 1930-ті роки, на протиставлення автократичним режимам, які правили тоді на більшій частині континентальної Європи. Відтоді його значення розширилося, й термін було затерто до безглуздя.

Проблема з демократією полягає в тому, що факт голосування сам по собі майже нічого не означає. Усе залежить від того, хто має право голосу, хто підбирає кандидатів або формулює питання для референдуму й що відбувається за кілька років до виборів, за кілька місяців, тижнів і днів. У основі цього лежать ще серйозніші питання про наявність законності, прагнення суспільного блага й справедливих і неупереджених державних інститутів.

У березні 1991 року в Радянському Союзі було проведено референдум, на якому виборцям (точніше, певній їхнiй частині) поставили запитання: «Чи вважаєте ви за необхідне зберегти Союз Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік, де повною мірою гарантовані права та свободи людини будь-якої національності?»

Чи було це голосування «демократичним»? Так вважали ті, хто його проводив. Однак для прибалтійських республік воно виглядало виключно як зайва проблема: їхні народи вже обрали собі парламенти, які наполягали на отриманні незалежності від Кремля при першій нагоді. При цьому Москва, у свою чергу, вважала їхнє рішення нелегітимним.

Демократія може призвести до катастрофи, особливо в поєднанні з національним самовизначенням, за якого багатонаціональні країни дробляться на дедалі менші частини, пристрасті вирують, й постійно зростає небезпека кровопролиття. Косово чітко висловилося за незалежність від Сербії. Однак якщо єдиною підставою для цього є воля народу, чому б не проголосувати за відділення й сербським анклавам у самому Косові? А якщо дозволити їм це, то як вчинити з населеною сербами частиною Боснії, яку насилу знову приєднали в Дейтоні до багатонаціональної держави?

Воля народу важлива, але її недостатньо. Відділення шляхом чи то приєднання до іншої країни, чи то легітимного досягнення незалежності, має бути практично здійсненним. Має значення й історичний контекст: претензії Косова на незалежність підкріпляються як тим, що в Югославії воно вважалося повноцінною провінцією, так iще більшою мірою тим, що його народ постраждав від спроби геноциду з боку режиму Слободана Мілошевича, який правив у Белграді.

Ще важливішим є прагнення відповідати принципам і стандартам довколишнього світу. Наприклад, переслідування етнічних меншин неабияк компрометує прагнення до незалежності. Наприклад, поки сепаратистські держави Кавказу (Абхазія, Південна Осетія, Нагорний Карабах) не зможуть зробити життя біженців, що повернулися з Грузії й Азербайджану, безпечним і спокійним, вони навряд чи здобудуть серйозну підтримку у світі.

Демократія й не призначена для того, щоб забезпечувати якість управління: це молоток, а не викрутка. Неприємний парадокс полягає в тому, що держави, які найбільше потребують законності й незалежних громдаських інституцій, найрідкісніше ними володіють. Ось і результати російських виборів, на перший погляд, можуть означати отримання урядом абсолютного демократичного мандата, а є всього лише сфальсифікованим референдумом, що зміцнює владу відставних шпигунів.