Доктрина... нападу

Нещодавно стало відомо, що до грудня 2015 року Кабінет Міністрів України має розробити разом з ЄС нову редакцію Воєнної доктрини, а також програму розвитку армії та ВПК. Доктрина розроблятиметься за умов, коли вже визначено союзників і супротивників України, глобальних суперників — США та Росії. Ось чому винятковий інтерес для нас становлять їхні воєнні доктрини.

Ще до офіційного оприлюднення, що відбулось після підписання документа президентом РФ, нова воєнна доктрина Росії стала предметом численних коментарів європейських політиків, журналістів, експертів. Найбільш прикметними виявились коментарі щодо пункту, який передбачає превентивне застосування ядерної зброї. Мається на увазі документ, який не було схвалено в остаточному варіанті. Фактично «ядерний» параграф, на думку багатьох коментаторів, перетворився на погрозу «за замовчуванням».

• Для того щоб зрозуміти напрями, методи й інструменти оборонної політики, зафіксовані в документі, слід зрозуміти сутність воєнних небезпек і загроз, що постають перед Росією, як їх бачать геополітичні стратеги Кремля. У документі, зокрема, констатується, що за послаблення ідеологічної конфронтації, зниження рівня економічного, політичного і воєнного впливу певних держав та союзів зростає вплив супердержав і спостерігається їхнє прагнення до тотального домінування. При цьому відзначається багатополярність і глобалізація багатьох процесів. За такими узагальненнями прочитуються побоювання, що вплив США і Китаю на світову політику та стратегічну ситуацію в багатьох регіонах планети тільки посилюватиметься. Ось чому особлива увага звертається на небезпеки і загрози національним інтересам Росії, які походять не в останню чергу від так званої неврегульованості багатьох регіональних конфліктів і тенденції до силового розв’язання їх за межами правового поля. Насамперед маються на увазі регіони, які межують із Російською Федерацією. Вважається, що наявна система міжнародної безпеки та її міжнародно-правові механізми не забезпечують безпеки всіх держав. Є досить підстав стверджувати, що йдеться передусім про Кавказький регіон у цілому, в тому числі про проблему Нагірного Карабаху. У конфлікті довкола цієї території, яка де-юре належить Азербайджану, з усією очевидністю виявляється різноспрямованість інтересів НАТО і Росії. Річ у тім, що культурно-історична спорідненість Азербайджану і Туреччини (країни — члена Альянсу) зумовлює тісні, особливі відносини країн між собою. Вона уможливлює природний вплив Туреччини на колишню радянську республіку. Цілком імовірно, що в майбутньому такий вплив може призвести до втягування Азербайджану в орбіту воєнних програм його південної сусідки, а отже, стати партнером США як лідера Альянсу в ході реалізації стратегічних інтересів НАТО.

• Слід зважити на те, що Азербайджан і досі має стратегічні запаси енергоносіїв, а акваторія Каспійського моря розглядається як зона резервних ресурсів нафти у майбутньому. Це з усією очевидністю зумовлює зацікавленість Росії у консервуванні конфлікту довкола Нагірного Карабаху, пояснює складне геополітичне маневрування Кремля в цьому регіоні. Будь-яка однобічна підтримка чи то Вірменії, чи то Азербайджану могла б призвести на початку до міжнародно-правових колізій, а згодом спричинити серйозний конфлікт зі складно прогнозованими наслідками в регіоні, який межує з акваторією Чорного моря. Це можна добре зрозуміти з пункту восьмого третьої частини воєнної доктрини Російської Федерації. Її воєнні стратеги вважають ознакою підготовки Північно-Атлантичного альянсу до імовірних регіональних конфліктів прагнення НАТО надати своєму силовому потенціалу глобальних функцій, у тому числі наблизити воєнну інфраструктуру НАТО до кордонів РФ за рахунок розширення блоку. З огляду на цю обставину слід констатувати, що запобігання результативній співпраці України з НАТО є пріоритетною метою для Росії, що з усією переконливістю засвідчила війна 2014 року.

У спробі зберегти баланс сил провідних акторів чи змінити його на свою користь важливу роль відіграє змагання в науково-технічній сфері, що безпосередньо пов’язане не лише з інтелектуальним потенціалом країн, а й із їхньою економічною спроможністю. У цьому сенсі боротьба довкола розміщення ПРО вказує на серйозні проблеми Росії, пов’язані з потребою забезпечити зазначений баланс сил. А це також ставить під сумнів дієвість та ефективність головного козиря Росії в міжнародних справах, а саме дієвість її ядерного потенціалу.

Якою ж мірою воєнна політика Російської Федерації (положення, викладені в розділі ІІІ) відповідає небезпекам і загрозам? Цілком зрозуміло і прогнозовано, що до пріоритетів цієї політики належить підтримка стратегічної стабільності і потенціалу ядерного стримування на передбаченому рівні /див. положення в), пункт 19, розділ ІІІ/. Адже ядерні сили РФ — це головний чинник, який забезпечує Росії статус одного з провідних гравців у міжнародній політиці. Водночас є ряд положень, які можна вважати певними новаціями. Наприклад, розширення кола держав-партнерів і розвиток співробітництва з ними на основі спільних інтересів у сфері зміцнення міжнародної безпеки. Цілком очевидно, що пошуки нових зон стратегічного партнерства між Москвою та Пекіном слід вважати спробою саме такого розширення.

• Особливе місце у воєнній політиці РФ посідає тема ПРО. І це не випадково. Пожвавлена дипломатична активність РФ у цьому напрямку можна пояснити спробою через міжнародно-правові механізми якимось чином урівноважити стратегічні ініціативи США, що базується, очевидно, на науково-технічних перевагах цієї країни.

Чималу стурбованість міжнародної спільноти викликала новація воєнної доктрини, пов’язана з темою захисту громадян Російської Федерації за її межами. Двозначність новацій не викликає сумнівів у тому, що захист громадян РФ від збройного нападу на них можна інтерпретувати як привід до військового вторгнення в суверенну країну. Тим паче, що такий «напад» цілком може бути підготовлений внаслідок заздалегідь спланованих операцій спецслужб залежно від розвитку стратегічної ситуації в зонах, які Росія вважає зонами своїх національних інтересів. Окупація Криму, війна на Донбасі — наочне свідчення «гнучкого» застосування положення «про захист громадян Російської Федерації за її межами». Більше того, зазначене положення набуло чи не гротескного пропагандистського значення, коли Путін заявив про намір узяти під захист усіх, хто ототожнює себе з цінностями «русского мира».

• Для того щоб краще розуміти стратегічні пріоритети Росії, викладені у воєнній доктрині, слід добре усвідомити стратегію її головного конкурента і потенційного суперника на світовій арені — США. Концептуальним осердям новітньої воєнної стратегії США слід вважати так звану революцію у воєнних справах, пов’язану з політикою «Трансформації» Дональда Рамсфелда, міністра оборони США з 2001-го до 2006 року. Ця трансформація передбачає нагромадження воєнних спроможностей країни та інтеграцію різних родів військ, створення збройних сил, достатніх для того, щоб діяти рішуче ще до того, як у процесі розгортання наземних операцій буде важко щось змінити. Вважається, що такі сили зможуть діяти адекватно в межах широкого спектра ситуацій, зокрема зупинити агресію та запобігти застосуванню зброї масового ураження. Новим принциповим аспектом проголошеної з ініціативи Рамсфельда політики «революції у воєнних справах» є стратегія дії без союзників. Цей поворот продиктований цілою низкою проблем, спричинених тертям між Вашингтоном і деякими союзницькими столицями, необхідністю компенсувати брак довіри у відносинах з альянсами, членами яких є США.

• Цілком зрозуміло, що сьогодні США зі своїм воєнним та економічним потенціалом залишаються провідним глобальним актором. Ідеться про спроможність США проводити захист своїх національних інтересів в усіх регіонах світу без втрат для своєї економіки і без загроз перспективам власного економічного розвитку. Більше того, воєнна активність США на багатьох напрямках якраз і є запорукою та ефективним інструментом досягнення не лише своєї економічної стабільності й життєздатності, а й життєздатності світової економіки. Про це, зокрема, йдеться у преамбулі до основного документа міністерства оборони США, який має таку назву: «Збереження глобального лідерства США: пріоритети для оборони XXI століття».

• Чільне місце в концепції посідає Близький Схід і Європа. Реалізація стратегічних інтересів США в регіоні Близького Сходу, відповідно до воєнної доктрини, не може не розглядатися в тісному зв’язку з напрямами воєнної політики США в Європі. По-перше, безпека нафтоносних територій арабських країн — це значною мірою безпека європейських союзників Сполучених Штатів, незважаючи на деякі розбіжності між економічними інтересами ЄС та Америки. Зміна умов постачання нафти з цього регіону внаслідок імовірного загострення ситуації може спричинити далекосяжні геополітичні наслідки. І серед них — імовірне посилення залежності внаслідок зміни «цінової кон’юнктури» країн Західної Європи від Росії. Це добре видно на прикладі ставлення Росії, США та країн ЄС до Сирійського конфлікту. У Сирії фактично розгортається боротьба за зміну всієї стратегічної ситуації на Близькому Сході. Зокрема, втрата Росією сирійського узбережжя як гарантованого прихистку для кораблів ВМФ Російської Федерації означатиме остаточну втрату спроможності провадити самостійну ефективну політику в середземноморському регіоні. Втрата середземноморського важеля для Росії — то є втрата однієї з ключових позицій південного флангу. У цьому зв’язку для Росії можуть виникнути значні ускладнення для реалізації своїх інтересів у регіоні Чорного моря. Ясна річ, що це стосується і спроби встановити цілковитий контроль над Україною та Грузією.

• У цьому контексті надзвичайно промовисто виглядають воєнно-стратегічні інтереси США в Європі. Як лідер Північно-Атлантичної спільноти Америка націлена на підтримку сили та життєздатності НАТО, що є вкрай необхідним для безпеки Європи, і не тільки. На думку авторів Воєнної доктрини США, більшість європейських країн — до певної міри виробники безпеки, аніж споживачі її. Тобто європейські країни таки впливові актори міжнародної політики. Рух у вказаному напрямку зумовив стратегічну можливість переорієнтувати американські воєнні інвестиції, що передбачає перенесення фокуса від сьогоденних конфліктів на ймовірні конфлікти майбутнього. При цьому наголошується на необхідності й надалі підтримувати п’яту статтю Вашингтонського договору і сприяти посиленню спроможності та взаємодії партнерів у процесі проведення коаліційних операцій. Це означає в тому числі співпрацю із союзниками задля розумної оборони, яка є умовою адекватної реакції на виклики XXI століття, що його початок можна охарактеризувати настанням доби, позначеної браком ресурсів.

• Розвиток партнерства в різних регіонах світу підпорядкований найперше необхідності перекинути частину витрат та відповідальності США на інші країни задля зміцнення власного глобального лідерства. У цьому також полягає сутність концепту — розумна оборона. Отже, США, незважаючи на дискусію довкола ідеї багатополярного світу з притаманними їй елементами пропагандистського самонавіювання, в усіх відношеннях поки що залишаються свого роду диригентом і розпорядником сучасної системи міжнародних відносин.

У розділі «Першочергові місії збройних сил США» навіть не приховано необхідності «убезпечувати території та населення і сприяти переходу до стабільного урядування протягом нетривалого періоду». Глобальний захист національних інтересів США недвозначно підтверджує як намір, так і спроможність здійснювати широкомасштабні операції в одному регіоні та усунення перешкод шляхом завдання неприйнятного збитку вірогідному агресорові в іншому.

• Воєнні доктрини Росії та США в цьому сенсі позначають головну лінію протистояння, пов’язану із прагненням в одному разі (США) зберегти, а в іншому — відновити втрачений статус, посилити регіональні впливи і зміцнити глобальне лідерство. Можна констатувати, що у певному сенсі завершився важливий етап постбіполярного розвитку міжнародних відносин. Істотними характеристиками цього періоду були загрози переростання регіональних європейських конфліктів у широкомасштабне збройне протистояння. Нині через війну в Україні такі загрози вже перейшли у стадію реалізації.

• Порівнюючи воєнні доктрини Росії та США, можна зробити деякі висновки. Передусім впадає в око певна асиметричність окремих положень. Так, скажімо, якщо США заявляють про намір удосконалювати системи космічних озброєнь, то Росія декларує своє прагнення всіляко стримувати цей процес. Також США проголошують плани щодо подальшого зміцнення НАТО в тому числі й за рахунок розширення Альянсу. Російська Федерація натомість націлена на протидію такому розширенню. Натомість у стратегічній концепції США країн-союзників та країн, які є об’єктом геополітичних інтересів, названо відкрито. Тут також даються взнаки дві культурно-історичні традиції. Першу можна визначити умовно як візантійську, другу — як західну, раціоналістичну. Не зайве звернути увагу також на ту обставину, що воєнна доктрина РФ за стилістикою дуже близька до державних документів періоду холодної війни, в яких пропаганда і дипломатична казуїстика часто-густо підмінювали собою сутність документа. Воєнна доктрина значною мірою містить низку «ритуальних» декларацій, характерних для традиційних пропагандистських моделей. Прикметно, що вона істотно відрізняється від риторики очільників російського воєнно-промислового комплексу, стратегів генерального штабу та керівників спецслужб. Так, скажімо, з уст Миколи Патрушева неодноразово лунали заяви щодо застосування першими ядерної зброї, завдання превентивних ядерних ударів для відбиття «звичайної агресії» навіть у ході локальних воєн. Нова воєнна доктрина не містить відповідного положення, що пояснюється наявністю двох документів — відкритого, публічного і закритого, таємного. Як виглядає цей таємний варіант воєнної доктрини — невідомо. Але водночас відомо про існування документа під назвою «Принципи державної політики ядерного стримування до 2020 року», схваленого ще президентом Мєдвєдєвим.

Часткову реалізацію воєнної доктрини Російської Федерації ми бачимо в ході війни останньої проти України. Фактично ми є свідками того, як Росія намагається суттєво змінити баланс сил, який склався після закінчення холодної війни. Нинішня війна РФ проти України, у свою чергу, має неминуче призвести й до перегляду своїх стратегічних концепцій провідними гравцями світової політики.

Віра ВОВК, старший науковий співробітник Державної установи «Інститут всесвітньої історії» НАН України. Має наукове звання старшого наукового співробітника зі спеціальності «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку», випускник Програми Фулбрайта, автор статей у часописах «Політична думка», «Сучасність», «Критика» та ін. Співавтор видань «The Political Analysis of Postcommunism» (Texaс A&M University Press), «США і світ ХХІ століття» (K., 2013)