«Гібридна війна» Путіна

Нарешті знайдено правильне визначення подіям, які відбуваються зараз на сході України, введенням в обіг поняття «гібридна війна». Колись відомий правозахисник та дисидент Леонід Плющ висловив сподівання, що хоча б одне покоління українців житиме без війни. Як бачимо — так не сталося. Події, що розгортаються на сході України, — справжня війна.

Нещодавно колишній радник ООН та НАТО з питань безпеки Франк ван Каппен заявив про те, що у 2007 році НАТО провело низку досліджень щодо можливих модифікованих «новітніх» воєн, у тому числі «гібридних». В їх доробку є досить корисні аналітичні звіти щодо ведення таких війн. Найбагатший досвід взято з Ізраїлю, Лівану та Сектору Газа. Ці факти ще раз свідчать про пряму та безальтернативну необхідність для нас прагнути до входження саме до цієї колективної системи безпеки Північноатлантичного альянсу.

Найближчим для розуміння визначенням «гібридної війни» є формула журналіста Френка Хоффмана, автора книжки «Конфлікт у ХХІ столітті. Повстання гібридних воєн». Він визначає таку війну як комбіноване використання ворогом дозволеної зброї, партизанської війни, тероризму, злочинної поведінки та пропаганди задля досягнення політичних цілей.

Зараз Україна змушена балансувати на канаті надії оновлення в умовах гібридної війни: російської окупації, терористичного проникнення, нав’язування ідей федералізму, тортур військовополонених російськими терористами та захоплення в заручники спостерігачів ОБСЄ.

У той же час Захід балансує між пошуками напіврішень, які мали би задовольнити всі сторони. Зав’язаність та взаємозалежність європейських економік із Росією створюють певні конфлікти інтересів та позначаються на динаміці, обсягах та формах реагування на події.

Щоправда, останні 70 років спільними зусиллями Заходу вдавалося зберігати мир, будуючи колективну систему безпеки. Внесок України був також значущим та вагомим, починаючи від внеску в перемогу в Другій світовій війні й аж до участі в багатьох миротворчих операціях поруч із нашим партнером — НАТО.

До речі, як кажуть експерти, Україна має третій у світі за розміром миротворчий контингент (!). А раніше Україна мала третій у світі за потужністю ядерний потенціал, який міг бути важливим фактором стримання зовнішньої агресії та формування поваги до нашого суверенітету.

У момент підписання Будапештських угод у 1994 році щодо відмови України від ядерного статусу Захід виступив гарантом нашої суверенності та цілісності. Проте партнери, що підписали цю угоду, не виконують свої зобов’язання.

Президент США Барак Обама у своїй промові з нагоди отримання Нобелівської премії миру в 2009 році зазачив: «Справді, жодна нація не може наполягати на тому, щоб інші слідували правилам дорожнього руху, якщо ми відмовляємося слідувати їм самі». Вже очевидно, що наслідки невиконання гарантій будуть довго позначатися на подальшій світовій політиці, економіці та глобальній системі безпеки.

2012 року Нобелівську премію миру було вручено Європейському Союзу. Голова Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу, отримуючи нагороду, заявив: «Моє послання сьогодні: ви можете розраховувати на наші зусилля в боротьбі за міцний мир, свободу і справедливість у Європі та світі».

У теперішній час стає зрозумілим, що останні вручення Нобелівських премій миру згаданим лауреатам набули авансового характеру.

Ми, звичайно, жодним чином не зменшуємо нашу власну відповідальність та необхідність захищати на території власної країни суверенність та європейські цінності, які ми розуміємо часом більш щиро, ніж сама Європа. Але світ має зрозуміти, що ми знову стали для Європи цивілізаційним щитом від путінської орди, як це було під час навали монголо-татар у стародавні часи.

У цьому контексті ми маємо право запитати ще раз наших «збанкрутілих гарантів»: «То чи насправді Захід робить все можливе? Чи є зусилля Заходу прямо пропорційними спільній небезпеці?» Ці питання відкриті, але відповідь має бути швидкою та ефективною.

А поки виглядає так, що Україна, перебуваючи поза системою колективної безпеки НАТО, перетворилася на європейський полігон для «гібридної війни», модель якої з точністю до мікрона застосовує Путін. Раніше він заявляв, що не бажає бачити війська НАТО в Криму. У разі відсутності адекватної спільної відсічі України та Заходу Росія скоро сама підійде до кордонів із НАТО...

Захід відповідає різнорівневими економічними та політичними санкціями. Але навіть сам Барак Обама відчуває їхню неефективність та закликає Європу до координовах дій щодо Росії.

А в нас з’явилося відчуття, що кожен рівень санкцій настає лише після якоїсь певної «ампутації» або частини нашої території, або після втрати міст, або після смерті чи каліцтва українців.

Проте будь-яка допомога не стане ефективною без урахування того, що саме українське громадянське суспільство має стати двигуном необхідних змін, найпріоритетнішою цільовою групою для спрямованих саме на Украну міжнародних програм технічної та гуманітарної допомоги щодо боротьби з корупцією, розвитку демократії та громадянського суспільства, захисту прав людини, особливо на окупованій території, здійснення правових реформ, підтримки незалежних медія, допомоги у формуванні стратегічних комунікацій тощо. Чи розуміє це Захід?

При цьому дуже хотілося б застерегти потеційних донорів від зайвої обережності, яку можна відчути подекуди в західній пресі: боязно, що гроші потраплять до рук ультраправих радикалів або що в громадянському суспліьстві зараз діє хаос — не зрозуміло, з ким працювати, або що рівень корупції є дуже високим. Без цієї такої необхідної підтримки та довіри з боку Заходу нам буде важко утримати в умовах «гібридної війни» і нашу суверенність, і нашу незалежність, і європейські цінності на кордоні з Росією. А коли ні, то ми ще раз побачимо успіхи російської пропаганди, яка спрямована на випередження та на унеможливлення необхідного практичного партнерства.

Можливо, наші сподівання та очікування дій від Заходу є зависокими, проте зараз має місце розчарування від його уповільненої дії щодо саме такого партнерства або навіть від бездіяльності. Домінують схожі емоції — як після Женевських перемовин.

Доповнюють ці емоції також факти появи деяких заяв щодо нашого європейського майбутнього, навіть попри попереднє підписання частини документів стосовно асоціації з ЄС. Так, нещодавно Жозе Мануель Баррозу заявив у одному з інтерв’ю, що така Україна, як зараз, Євросоюзу не потрібна. Коментар єврокомісара ЄС із питань розширення та європейської політики добросусідства Штефана Фюле заперечує попередню заяву, говорячи, що двері для повноцінної асоціації для України відкриті. Прем’єр Польщі Дональд Туск заявляє про втому від подій в Україні та про необхідність підготовки до можливого «чорного сценарію» розшматування країни. Невже Європа ще уявляє, що є можливість відсторонення від драматичних подій в Україні та уникнення можливих наслідків від них?

Мабуть, усі ці сумніви також можемо пов’ язати з відкритим питанням щодо загальної політики розширення, особливо зараз: «Маючи більше Європи, чи нам потрібно більше Європи?» — питання, яке озвучив у жовтні минулого року Баррозу в своїй доповіді «Яким буде обличчя Європи через 50 років?» Після нинішніх подій в Україні жоден політик не візьметься прогнозувати це «обличчя» навіть через рік. Особливо, якщо не буде створено спільного координованого «фронту» між ЄС та США щодо підтримки України та протистояння путінським планам перекроїти світ на свій лад.

Тобто зараз Європа має сама для себе чесно зробити «європейський» вибір — той, про який вона так багато говорила, та почати впроваджувати сталу та ефективну політику щодо створення реальних передумов та умов для розширення членства. Звичайно, в разі сталого виборювання та збереження миру, в чому так палко переконував весь світ Жозе Мануель Баррозу в 2012 році у своїй Нобелівській промові: «Ви можете розраховувати на наші зусилля в боротьбі за міцний мир, свободу і справедливість у Європі й у світі». Поки що, і справді, лишається розраховувати...