Iранська пружина,

Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад вніс до парламенту проект бюджету на наступний рік (в Ірані новий рік зустрічають 21березня). Бюджет розрахований на 539 млрд. доларів (більш ніж у сім разів за український). Він має, зазначив президент, зменшити економічну і соціальну нерівність у суспільстві та прискорити розвиток країни. Цікаво, що левову частку бюджету (352 млрд. доларів) отримають державні компанії. Доходну частину бюджету і далі складатиме експорт нафти і газу. Здавалося, нічого незвичайного, якщо не брати до уваги того факту, що Іран перебуває під санкціями, які запровадили Рада безпеки ООН, США та Євросоюз влітку минулого року. Так, ЄС заморозив інвестиції в нафтогазовий сектор, наклав заборону на продаж галузевих технологій і обладнання та надання профільних послуг. Іранським банкам заборонили вести діяльність у країнах ЄС, а європейські можуть здійснювати грошові перекази в Іран тільки фізичним особам на суму не більш як 35 тис. євро; іранським вантажоперевізникам — заходити в територіальні води країн ЄС... Це й є ті санкції, що, як публічно мріяла держсекретарка США Гілларі Клінтон, «повинні скалічити Іран». У відповідь іранські посадовці твердять, що санкції б’ють по самих ініціаторах. «Західні країни через санкції втратили від 150 до 200 тисяч робочих місць»,— заявляв перший віце-президент Ірану Мохаммад Реза Рахімі. «Санкції навчили нас покладатися на власні ресурси і спроможності», — випромінює оптимізм президент Ахмадінежад. За його словами, американські та європейські компанії таки знаходять шляхи, як обійти заборони і долучитися до вигідних іранських оборудок.

Схоже, у вже банальній балаканині про «ядерні амбіції Тегерана» фігуранти не можуть вигадати чогось нового. Справжню акробатику демонструє директор МАГАТЕ Юкія Амано. Одного дня заявляє, що «ми ніколи не говорили, що Іран розробляє ядерну зброю», а за кілька днів уже скаржиться на «недостатнє співробітництво». Ба більше, міністр закордонних справ Росії, яка голосувала в червні в Радбезі за санкції, Сергій Лавров вже двічі виступив проти продовження санкцій. Вочевидь, не через муки сумління за зрадницьку поведінку (як, наприклад, відмова поставити вже проплачені Тегераном системи протиповітряної оборони), а зважаючи на посилення ролі Ірану в цілому регіоні. А ще— біля російських кордонів. Іранська парламентська делегація в Москві місяць тому чітко визначила російському керівництву шляхи співробітництва. «Ми наголосили, що Росія може отримати іранську допомогу для серйознішої присутності на Близькому Сході. А вона може допомогти Ірану отримати серйознішу присутність на Кавказі та в Шанхайській організації співробітництва»,— підкреслив голова делегації Мехді Санаеї. Інший ласий тегеранський пряник для Кремля — обсяг торгівлі, в якій Іран хоче досягти 10млрд. доларів проти 4млрд. зараз. Свій інтерес до тісної співпраці з Тегераном, виявляється, вже кілька років як усвідомив такий, здавалося, «проамериканський і прозахідний» президент Михаїл Саакашвілі: до Грузії потекли іранські інвестиції та поїхали туристи, для зайвої стимуляції чого з цього року країни перейшли на безвізовий режим. Практично всі сусіди Ісламської Республіки з числа колишніх радянських республік називають Іран «найкращим сусідом і партнером» (цими днями таке оголосив і президент Туркменістану) і підтримують його право на мирний атом.

Слід віддати належне дипломатичному таланту міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, якого днями російськомовний ізраїльський сайт IzRus запитав, чи вбачає офіційний Київ «іранську загрозу». Міністр відповів: «Україна виступає за виконання усіма суб’єктами міжнародного права режиму нерозповсюдження ядерної зброї... Наша держава добровільно відмовилася від одного з найбільших арсеналів ядерної зброї. Хотілося б вірити, що й інші держави наслідують приклад України». От, питається, кого ж мав на увазі міністр у заклику нерозповсюдження і наслідування прикладу? Іран — підписант Договору про нерозповсюдження (ДНЯЗ). Ізраїль — категорично відмовляється це зробити. Іран заявляє, що не має наміру створювати ядерну зброю, бо вона «сатанинська».

До речі, незабаром має дати перший струм і Бушерська атомна — печальне нагадування Україні про те, як у 1999 р. обвели її навколо пальця обіцянкою мільярдної американської інвестиції в Харківську область в обмін на відмову від іранського контракту на таку ж суму. Пізніше ізраїльський екс-високопосадовець із донецьким корінням Натан Щаранський оголосив, що це він пролобіював відмову Кучми і навіть пожалів українців, яким США показали облизня. Ще пізніше кілька вітчизняних високопосадовців, починаючи з Анатолія Кінаха, публічно обіцяли більше не впадати у «бушерський гріх». Але те обіцяне «не словом, а ділом» у «помаранчевої влади» вийшло з точністю до навпаки й у відносинах з Іраном: та ж Юлія Тимошенко колись збиралася тягнути звідти газогін, а пізніше, бажаючи справити добре враження у Тель-Авіві, готова була сісти в бомбардувальник... До речі, про газогін для іранського газу в Європу: минулого місяця Іран і Сирія підписали угоду про будівництво газогону через Ірак, Сирію, південний Ліван та Середземномор’я. «Труба», за розрахунками, щодня буде постачати в Європу 110млн. куб. м газу.

Щодо України, то мої візаві наголошували: обсяг торгівлі з Україною у три-чотири рази менший, ніж із будь-якою іншою пострадянською країною. Не для порівняння, скажімо, — з тою ж Білоруссю, яка розпочала там виробництво своїх відомих МАЗів. І тут важливо відзначити, що там, де «третя ворожа сторона», як кажуть іранські посадовці, пробує торпедувати іранський імпорт, країна швидко переходить на самозабезпечення. Зовсім нещодавно, наприклад, завдяки імпорту Іран покривав 40% своїх потреб у бензині. Із лютого країна повністю перейшла на самозабезпечення пальним, збудувавши нові потужності, а далі — експортувати його до Вірменії. У Тегерані скаржаться, що вже шість років не було засідань українсько-іранської міжурядової комісії, вбачаючи в цьому — і, зізнаймося, небезпідставно— вплив отої «третьої сторони». Щоправда, спікер Верховної Ради України Володимир Литвин днями сказав, що «готовий зробити все можливе для того, аби відносини між Україною та Іраном набули нової якості», особливо у «високотехнологічній і гуманітарній сферах». Тут дійсно потенціал очевидний. Сам пересвідчився — в Ірані кожного дня нова наукова конференція — з біоетики, нанотехнологій, генної інженерії, цифрових медіа, ядерної фізики... «Деякі вважають, що наукові дослідження несумісні з релігією, — говорить президент Ахмадінежад. — Навпаки, наукова діяльність — це найкрасивіший приклад служіння Господу». Іранські наукові центри вирощують стовбурові клітині, виробляють вакцини для країн Азії й Африки... До речі, у згаданому Бушері на атомній станції нині працює більш як півтори тисячі українських працівників — із сім’ями.