Iсторичні дні Туреччини

Момент істини настав. 17 грудня Європейський Союз має вирішити, чи починати з Туреччиною переговори про її вступ. Чи готовий сьогоднішній Союз змінити курс, спочатку окреслений чотири десятиріччя тому такими титанами, як Шарль де Голль і Конрад Аденауер?

Коли глави держави й урядів Європи зробили 1999 року висновок про те, що «Туреччина є державою- кандидатом, готовим до вступу до Союзу на основі тих самих критеріїв, які застосовуються до інших держав-кандидатів», вони зробили це з повним усвідомленням усіх аргументів «за» і «проти» членства Туреччини до ЄС. Те саме стосується і рішення, яке вони прийняли три роки по тому, коли пообіцяли розпочати переговори, якщо у грудні 2004 року вони дійдуть висновку, що Туреччина відповідає всім політичним критеріям, і якщо будуть відповідні рекомендації Європейській Комісії щодо цього. Останнє сталося в жовтні.

Даючи цю рекомендацію, комісія акцентувала досягнення Туреччини, водночас відзначаючи, в яких сферах потрібно докласти більше зусиль. Однак висновки комісії недвозначні: вона «вважає, що Туреччина достатньою мірою відповідає політичним критеріям, і рекомендує відкрити переговори про вступ цієї країни». Якщо лідери Європи зараз не захочуть розпочати переговори з Туреччиною, вони не лише діятимуть усупереч власним колишнім рішенням, а й, безсумнівно, порушать політичні зобов’язання, які неодноразово брав Євросоюз відносно Туреччини.

За самою своєю природою й задумом ці переговори мають бути націлені на прийняття країни до ЄС. Очікується, що вони будуть тривалими та тяжкими. Але в цьому є плюс для Туреччини, оскільки вона виграє час для продовження — і поглиблення — процесу перетворень, що вже триває.

Зі свого боку, ЄС мусить використати цю паузу для наведення порядку у власному домі: ратифікувати Конституційний договір і завершити інтеграцію до Євросоюзу держав, прийнятих цього року, а також тих, хто може до нього вступити під час переговорів із Туреччиною — Болгарії, Румунії та Хорватії.

Правду кажучи, це завдання Євросоюзу цілком під силу. Якщо цю вимогу буде виконано, то до моменту, коли Туреччина та Євросоюз дійдуть угоди, обидві сторони зазнають грунтовних змін.

Через специфічні особливості Туреччини — її розміри, геополітичне положення та релігійні традиції — її вступ до ЄС створює як величезні проблеми, так і чудові можливості для обох сторін. Жодну з цих проблем, однак, не слід сприймати як нездоланну перешкоду членству Туреччині в ЄС. Справді, у своїй доповіді комісія вказала шляхи їх подолання.

Більшість аргументів, які висувають скептики проти членства Туреччини, насправді нещирі й лише вводять в оману. Безумовно, Туреччина завжди вважала себе європейською державою і була визнана як така рештою Європи кілька десятиріч тому. Зрештою, яким чином вона інакше могла б стати повноправним членом усіх європейських організацій та установ, крім ЄС?

У цьому плані Туреччина фундаментально відрізняється від країн Північної Африки та Близького Сходу. Те, що прийняття Туреччина зніме всі бар’єри на шляху вступу неєвропейських країн — це просто неправда.

Так само невірним є й те, що підписана Туреччиною 1963 року «Угода про асоціацію» мало стосується до її членства в ЄС, бо на той момент Співтовариство носило суто економічний характер. Від самого початку процесу інтеграції «батьки-засновники» Європи більш ніж ясно дали зрозуміти, що кінцевою метою є політичний союз, а економічна інтеграція — лише перший крок до цієї мети.

Абсурдно припускати, що такі європейські провидці, як Аденауер і де Голль, не усвідомлювали наслідків свого рішення прийняти Туреччину до ЄЕС як асоційованого члена. Справді, президент Європейської комісії Уолтер Холлстейн тричі повторив з цієї нагоди, що «Туреччина належить Європі».

Коли Рада Європи дала зелене світло членству Туреччині 1999 року, вона цілком брала до уваги те, що роком раніше Маастріхтським договором було укладено Європейський (політичний) Союз. Понад те, учасники Європейської конвенції не могли не бачити, що переговори про вступ Туреччини можуть розпочатися найближчим часом. Нарешті, немає причин вважати, що в новій Конституції не можна передбачити можливість членства Туреччини в ЄС.

17 грудня глави держави й урядів Європи мають ухвалити ясне і недвозначне рішення на користь відкриття переговорів про вступ Туреччини, віддаючи данину поваги своїм власним довгостроковим зобов’язанням і таким чином діючи на користь найфундаментальнішим інтересам Європи. Це історичний день; на карту поставлена довіра до Європейського Союзу.

ДО РЕЧІ

Залишилося лише чотири дні до саміту ЄС у Брюсселі, який вирішить остаточно, чи починати офіційні переговори про вступ Туреччини до ЄС. Паризька «Фігаро» публікує у зв’язку з цим результати опитування громадської думки в кількох європейських країнах. Тільки в Іспанії більшість респондентів, 65%, висловилися за членство Туреччини в ЄС, у той час як у Франції, де 67% висловилися проти, ідея вступу Туреччини в ЄС найменш популярна. У Німеччині, Великій Британії та Італії проти висловилися, відповідно, 55, 41 і 49% опитаних. «Таким чином, очевидно, що європейці не поділяють ентузіазму своїх лідерів із приводу початку переговорів», — робить висновок газета. Мадридська «Паїс» прогнозує позитивне рішення на саміті ЄС. Газета зазначає однак, що «опір вступу Туреччині до ЄС останнім часом стрімко набирає обертів, і відповідно збільшується напруженість між Брюсселем й Анкарою». «Позитивне рішення саміту надасть туркам імпульс до зміцнення демократії, підвищення ефективності та продовження розвитку, — вважає газета, — у той час як відмова призведе до серйозного політичного та культурного розколу, від якого постраждають обидві сторони».

Мартті АХТІСААРІ — колишній президент Фінляндії, Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції, Альберт РОХАН — колишній генеральний секретар міністерства закордонних справ Австрії.