Каша з ножа та сокири

Кремль хоче створити нову структуру безпеки для Європи та Азії. Але чи життєздатна вона? І чи має це хвилювати Америку, яка знову вчиться товаришувати зі своїми союзниками? Не дивно — а чого вже тут дивного, візьмемо хоча б останні газетні заголовки, «Мусульманські сепаратисти вбивають китайських поліцейських», «Іран загрожує закрити Ормузьку протоку для західних нафтових танкерів», «У сепаратистській провінції Грузії поновлюються бої», «Росія у відповідь на нібито авантюру Америки планує розмістити ядерні бомбардувальники на Кубі», — що і Москва, і Пекін, і багато хто вважає, що безпека на всьому просторі Євразії повинна бути у відповідних руках. Старі альянси — наприклад, НАТО — та хиткі союзи — наприклад, Організація з безпеки та співпраці в Європі — на цю роль не особливо підходять: вибір членів дуже вузький, правова складова заслаба, погляди на політику — закостенілі. Давно вже час вигадати що-небудь краще.

Ось як, у загальних рисах, думають у Москві. Вперше, за багато років, Росія не зводить старі рахунки, а пропонує деякі нові ідеї. Подробиці нам обіцяють представити у вересні, а поки план, в загальних рисах змальований президентом Дмитром Медведєвим та розрекламований постійним представником Росії при НАТО Дмитром Рогозіним, полягає в тому, щоб наступного року зібрати в Москві велику міжнародну конференцію, запросивши на неї представників Росії та її колишніх радянських союзників, країн НАТО та ЄС, а також Китаю та, ймовірно, Індії. За результатами конференції пропонується заснувати нову організацію, яка займалася б питаннями безпеки — від тероризму до нелегальної міграції. Ну хіба можна заперечувати проти таких перспектив?

Захід, проте, поки мовчить. В Європі є країни, які не заперечують взяти участь у такій структурі безпеки, де американської гегемонії було б менше, а міжнародного права — більше. Є й такі, що зазделегідь налаштовані скептично, але вважають, що відмахуватися від плану, не вислуханого в деталях, було б грубістю.

Думка про те, що безпекою в Європі та Азії повинна займатися єдина організація, аж ніяк не нова. Один такий договір уклали Росія та Китай ще в 1996 році. У 2001, зі вступом ще чотирьох членів, він перетворився на Шанхайську організацію співпраці (як спостерігачі в ній також присутні Індія та три інші країни). Мета ШОС — протистояння трьом найбільшим (принаймні, з точки зору багатонаціональних авторитарних держав) небезпекам — тероризму, сепаратизму та екстремізму. Ті, хто з-за кордону підтримують ісламських екстремістів Північного Кавказу — це, швидше за все, ті ж самі люди, які стоять за мусульманами-сепаратистами в західних районах Китаю та узбецькими партизанами у Ферганській долині. Принаймні, так вважають фундатори ШОС. Однак її діяльність поки зводиться в основному до обміну інформацією та координацією антитерористичної роботи.

За роки свого існування ШОС набрала певну вагу: по-перше, стала центром спілкування для країн, що однаково не приймають домінування Америки; по- друге, в неї з’явилася, нехай ще не дуже вагома, військова складова. Минулого року члени ШОС провели в Центральній Азії військові вчення — фактично, після радянсько-китайського конфлікту півстолітньої давності Росія та Китай уперше грали в одній команді. Реакція була ледве чи не панічною — від «В світі тепер є ОПЕК із бомбами» до WWW — це Світ-Без-Заходу (World Without the West).

Подібні вигуки — це перебільшення. Зі слів лондонського політолога Бобо Ло (Bobo Lo) — незабаром вийде в світ його книга «Вісь найменшого опору», — головною задачею ШОС залишається стверджувати російські та китайські інтереси в Центральній Азії, «не залякуючи місцевих», тобто невеликі центральноазіатські країни. Як тільки ця організація почне шуміти, вона відразу перестане бути корисною. Наприклад, у квітні Таджикистан запропонував прийняти Іран повноправним членом ШОС. І що? І нічого.

Не виключено, що нинішній російський план направлений у тому числі й на те, щоб підштовхнути країни Заходу до більш серйозної розмови з ШОС, у якої на конференції, за задумом авторів, буде таке ж місце, як у НАТО та інших міжнародних організацій. А якщо Захід почне відкрито нервувати з приводу того, що йому доведеться сидіти за одним столом із ШОС та їй подібними, він вельми ризикує виявити певне лицемірство — адже ніхто інший, як ЄС та НАТО, постійно обурюються, що Росія, мовляв, використовує тактику «розділяй та пануй», та укладаючи з окремими країнами двосторонні угоди, підриває престиж багатосторонніх організацій. Хоча до організацій, які спонсорує Кремль, Захід приблизно так і ставиться.

Однак найбільш серйозна проблема, з якою зіткнеться будь-яка нова організація — це не вередливість Заходу, а фундаментальні зіткнення цінностей та інтересів. Навіть у ШОС не всі дискусії відбуваються гладко. В одних питаннях Росія та Китай — партнери, в інших — конкуренти. За останні два роки, наприклад, обсяг продажу російської зброї в Китай істотно знизився. Російські політики розуміють, що підйом Китаю — це поява біля їхніх кордонів більш сильного сусіда, серйозно налаштованого на виправлення старої несправедливості, а серед них, як вважає Ло, в довгостроковій перспективі цілком можуть виявитися також територіальні питання — наприклад, питання земель, які слабкий Китай був колись вимушений поступитися царській Росії.

Цей дисбаланс вже працює на охолоджування ентузіазму Росії відносно Китаю. Також Росія не дає згоди на прийняття Китаю до «Великої вісімки». І якщо раніше вся Москва говорила про «багатополярний світ», то сьогодні там більше в ходу міркування про «загальноєвропейську цивілізацію».

— Вони бояться, що в багатополярному світі не всі полюси будуть рівними між собою, — вважає Ло.

Тоді, яким чином домагатися згоди в цій новій євразійській структурі безпеки? Саме розбрати між прозахідними та проросійськими країнами привели до паралічу ОБСЄ, всі рішення якої повинні прийматися консенсусом — адже не так давно ОБСЄ вважалася в Росії майже невійськовою альтернативою НАТО. На останніх виборах Росія не пустила до себе спостерігачів від ОБСЄ та видавила її на узбіччя дозволу конфліктів — наприклад, до Грузії. Навряд чи в новій структурі шлях до домовленостей виявиться більш легким.

Звичайно, Америку та європейські країни вельми підбадьорило б, якби виявилося, що Росія дійсно хоче бути частиною простору, який всякі розумники із зовнішньополітичних центрів, наприклад Дмитро Тренін з московського Центру Карнегі, охрестили «Великим Заходом». Однак є одна проблема — що таке «Захід»? Послухати російських політиків, так їхнє сприйняття «західності» — національний суверенітет плюс загальна культурно-християнська спадщина — недалеко пішло від XIX століття.

У XXI столітті ті, хто так говорять, вже «крокують правою». Сьогодні західні країни з готовністю підписуються під великою кількістю багатосторонніх угод, які обмежують їхній власний суверенітет та намагаються на практиці застосовувати загальні стандарти прав людини та політичної свободи. В Росії ж, як і в інших країнах ШОС, подібні угоди, з точки зору багатьох, дорівнюють анафемі, тому що підписанти, як говорять їхні противники, не згадують про безпеку та відверто лицемірять.

На практиці цементом, здатним спаяти між собою членів будь-яких міжнародних зборів, часто стає або поширення деяких загальних цінностей (як, наприклад, НАТО), або загальне неприйняття цих цінностей (як, наприклад, ШОС). А чи є в Євразії такий ідеологічний цемент, здатний з’єднати її воєдино? Яке питання, нехай навіть однаково важливе для всіх країн материка, не візьмеш — від колективної безпеки до поставок енергоносіїв або прав меншин — погляди різних держав дуже сильно відрізняються. І поки не стане по-іншому, перспективи «великого плану» росіян залишаться вельми туманними.