Казанська безвихідь

Останнім часом російська дипломатія робить просто титанічні зусилля щодо розв’язання на теренах СНД двох складних конфліктів. Спочатку Придністровського, тепер Нагірно-Карабаського. З наскоку змусити Тирасполь піти на мирову з Кишиневом не вийшло. Тепер проблема відкладена до грудневих президентських виборів. Хоча кампанія ще не розпочалася, але свій кандидат у Москви вже є. Це — голова парламенту Анатолій Камінський, який зробив вояж в російську столицю. Там у нього відбулася зустріч з вищим керівництвом партії «Єдина Росія». Хоча повної визначеності немає. Колишній голова парламенту Євгеній Шевчук із тієї ж політичної структури «Оновлення», що й Камінський, в ефірі радіостанції «Эхо Москвы» заявив, що візьме участь в президентських виборах. За такої невизначеності з Придністров’ям у Москві стали вирішувати ще складніший конфлікт в Нагірному Карабасі.

З одного боку, практично всі зацікавлені в гасінні цієї гарячої точки. Нинішнє крихке й нестале перемир’я нікого не влаштовує. Південний Кавказ знаходиться на перетині геополітичних інтересів великих держав і не менш важливих регіональних гравців. По-перше, через стратегічне положення регіону, по-друге, через його природні багатства, в першу чергу — вуглеводні, по-третє, через важливе логістичне значення для світової торгівлі.

Та разом з такими об’єктивними чинниками, направленими на вирішення конфлікту, діють і протилежні, не менш значимі. Узагалі територіальні конфлікти вкрай складні, і їх розв’язання розтягується на роки, якщо не на десятиліття. Арабо-ізраїльське протистояння триває вже 63 роки — і кінця йому не видно. Відмова навіть від малої частини території сприймається дуже хворобливо, часто з непередбачуваними наслідками.

Дещо дивно, але напередодні зустрічі в Казані президентів Росії, Вірменії й Азербайджану в московській пресі цитували неназваних високопоставлених чиновників і дипломатів, пророкуючи прорив, підписання дорожньої карти й інше, що призведе до суттєвого просування до миру. Росія, яка взяла на себе функції посередника, начебто все узгодила, всіх переконала, і справа залишалася за малим — зібратися, поговорити й підписати. Після чого поїзд мирного врегулювання, що стоїть на невідомо якій колії, помчить із небаченою швидкістю. Це стане прикладом світового значення, який покаже як за посередництва Москви можна добитися зрушення в такому застарілому конфлікті.

Варто зазначити, що й лідери інших країн не залишалися осторонь. Президент Барак Обама розмовляв по телефону з президентами Вірменії й Азербайджану, застерігаючи підписувати документ, який юридично зобов’яже їх відмовитися від використання сили. За день до зустрічі в Казані президент Ніколя Саркозі написав лист, в якому закликав лідерів Азербайджану й Вірменії «продемонструвати мужність і мудрість, зробивши вирішальний вибір на користь миру».

Важко сказати, на чому грунтувалася впевненість, що справу зроблено. Можливо, видавали бажане за дійсне або чинили таку собі психологічну дію. Підстав для цього фактично не було жодних. Для вірменського суспільства неприпустимі поступки, що ставлять під сумнів проголошений незалежним, хоч він ніким і не визнаний, статус Нагірного Карабаху. На прес-конференції в Єревані 30 червня постійний представник президента Вірменії в парламенті Гарник Ісагулян заявив, що яким би позитивним для вірменської сторони не був підписаний в Казані документ, вірменська опозиція представила б його в іншому світлі й звинуватила б владу в зраді. І це думка не лише опозиції. Хоча президент Серж Саргсян в своїй промові на пленарному засіданні ПАРЕ підкреслив готовність Єревана підписати документ в Казані, незважаючи на ризик здобути імідж зрадників батьківщини. Кореспондент російського інформагентства Regnum навіть запитав, що, можливо, провал казанської зустрічі вигідний був самому президентові Вірменії, аби уникнути внутрішніх ексцесів. Ісагулян відзначив, що: «Ми не можемо не вірити президентові». Проте проблема сприйняття у Вірменії будь-якого руху в бік мирного врегулювання лягає тягарем на весь процес.

Не краща ситуація і в Азербайджані. Там посилюється втома від нерозв’язаної ситуації, наявності великої кількості біженців. Звідси зростання реваншистських настроїв, радикалізація суспільної думки. Переконання, що мирним шляхом відторгнуті території не повернути, охоплює все більш широкі верстви. І влада має на це зважати. Тому етапність урегулювання стає petra scandali — каменем спотикання. Азербайджан в першу чергу вимагає звільнити окуповані території, повернути на них біженців, а потім говорити про статус Нагірного Карабаху. Для Вірменії найважливішими є саме проблеми безпеки, а потім усе інше. І це той випадок, коли переміщувальний закон не діє. Від зміни місць доданків сума може істотно змінитися. Можна розробляти будь-які дорожні карти, але доки між сторонами конфлікту існує глибока недовіра, нічого зробити не вдасться.

І ще один чинник. Росія взяла на себе роль посередника, свого роду, як говорив Бісмарк, чесного маклера. Але її рівновіддаленість викликає запитання. Як пише експерт американського аналітичного центру Stratfor Юджин Чаусовські: «Енергетичні ресурси дозволяють Азербайджану бути важливим експортером на Захід і тому представляти загрозу російським енергетичним зв’язкам і політичним відносинам з Європою. Це пояснює стосунки Москви з Єреваном, який Москва підтримує політично й економічно. Крім того, Росія обширно представлена в межах Вірменії. Це також пояснює позицію Росії з питання Нагірного Карабаху — вона вдає, що намагається зробити все можливе в ролі парламентера задля досягнення угоди, проте в реальності робить усе можливе, аби запобігти укладанню такого договору». Досить очевидно, що врегулювання конфлікту розблокує відносини Вірменії й Туреччини. Це за визначенням приведе до істотного перерозподілу центрів тяжіння на Південному Кавказі і не на користь Росії. Навіть із найближчих і кон’юнктурних інтересів Москві не дуже вигідно втратити важелі впливу в першу чергу на Вірменію і якоюсь мірою на Азербайджан. І конфлікт, що триває довкола Нагірного Карабаху, дає для цього багато можливостей. Отже, посередництво Росії внутрішньо суперечливо, і це прекрасно знають як в Баку й Єревані, так і в інших столицях.

Як пише газета «Коммерсантъ», за словами високопоставленого джерела в Кремлі, президент Медведєв настільки розчарований зустріччю в Казані, що готовий припинити свої посередницькі зусилля щодо карабаського напряму. За його словами, Дмитро Медведєв фактично висунув учасникам конфлікту ультиматум: наступний тристоронній саміт можливий лише в тому разі, якщо на ньому буде підписано підготовлений план по Карабаху.

Якщо це справді так, то цілком можливо, що в нагірно-карабаському врегулюванні може настати французький етап. Голова МЗС Франції Ален Жюппе заявив в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы», що «зараз будуть додаткові пропозиції, аби все-таки було можливо досягти якоїсь угоди з цього питання». Якщо дивитися на дії французької дипломатії щодо втихомирення «арабської весни», то Париж може зробити низку найрішучіших кроків. Можливостей у нього порівняно з Росією в певному розумінні більше, але чекати рішучого прориву навіть від посередництва «французького маклера» не варто. Поки ж загроза переростання конфлікту в гарячу фазу залишається серйозною як ніколи. І казанська безвихідь, на жаль, це підтвердила в черговий раз.