Керрі проти Буша: чи переможе здоровий глузд?

Беручи до уваги факт загибелі понад 1000 американців у Іраку та величезний тиск, який чинить окупація цієї відсталої країни на американські війська в усьому світі, стає ясно, що вперше за багато десятиріч зовнішньополітичні питання можуть визначити результат президентських виборів у США. Прості американці ставлять ті самі запитання, що й люди в усьому світі: «Як треба використати світову перевагу Америки? Якою ціною можна зберегти цю перевагу? Які межі використання військової сили США є допустимими або необхідними?»

Ці запитання давно домінують у стратегічних дебатах в Америці. Але після терористичних актів 11 вересня 2001 року вони стали частиною іншої дискусії, набагато важливішої для американських виборців, які почуваються в небезпеці, а саме: «Як можуть альянси та багатосторонні організації захистити американських громадян?» Одне з великих достоїнств Джона Керрі — це протистояння змішанню вимог безпеки та миру з основними проявами «гіпердержавності» США.

Представники націоналістичних та неоконсервативних течій в адміністрації Буша вважають, що односторонні дії краще служать інтересам США, оскільки найменше обмежують могутність Америки. З їхнього погляду, безпеку Америки можна забезпечити за допомогою активних воєнних дій спільно з союзниками або без їхньої участі. Звідси і прагнення адміністрації Буша ослабити пута між США та їхніми союзниками в рамках постійних альянсів, включно з НАТО.

Одностороннє оголошення про скорочення американського військового контингенту в Європі й Азії, де американські війська (як, наприклад, у Південній Кореї) перебувають, передусім, для запобігання можливій агресії, можна розглядати лише як наслідок цієї тенденції. Основною ідеєю доктрини Буша є «превентивна війна» — доктрини, що не має міжнародної легітимності, внаслідок чого він може розраховувати лише на обмежену кількість союзників.

Ідея концепції превентивних війн полягає в тому, що сила й могутність Америки мають демонструватися за допомогою високотехнологічних війн у стилі «бліцкриг», що ведуться з території США або їхніх некритичних союзників. З цього погляду, НАТО має бути засобом мобілізації європейців для неминучої післявоєнної стабілізації та відновлення, даючи Америці можливість ухилитися від передачі своїх військ під командування НАТО. Саме це сталося в Афганістані. Але, як сказав Генеральний секретар НАТО, якщо для виконання місії утвориться «коаліція», то в НАТО як постійному альянсі більше немає необхідності.

Джон Керрі концентрує свою увагу на тих самих проблемах безпеки, що й Буш. Це викликає скептицизм серед багатьох спостерігачів стосовно ймовірності реальних змін. Чим він радикально відрізняється від Буша, то це твердою вірою в те, що для розв’язання міжнародних проблем, які зачіпають інтереси США, практично завжди необхідна підтримка інших країн. Отже, він вважає відродження альянсів США ключовим пріоритетом зовнішньої політики та пропонує інтегрувати американські сили в Іраку в операцію НАТО, зрозуміло, у разі, якщо вона залишиться під контролем США.

Спільні дії означають, що США доведеться брати до уваги інтереси та погляди інших країн — погляди, які не завжди можуть збігатися з їхніми власними. Америка повинна буде прийняти мир, регульований не Сполученими Штатами в односторонньому порядку, а всесвітніми організаціями та постійними альянсами. Положення й норми, якими керуються міжнародні організації, є засобом обмеження американської могутності й, таким чином, гегемонії США.

Керрі та чимдалі більша кількість американців розуміють, що обмеження могутності США й використання військової сили є передумовою для гарантування безпеки Америки, яке може посилити Америку та її здатність врегулювати кризу в Іраку. Керрі знає, що в багатьох випадках військова сила сама по собі не може бути вирішальним чинником, що існують інші прояви сили — так звана «м’яка сила» — необхідна для розв’язання кризових ситуацій та встановлення миру. До них належать: міжнародна легітимність, цінності (включно з терпимістю) та громадська думка.

Майбутні вибори у США нагадують знамениту полеміку, описану Фукідідом в «Історії Пелопонеської війни», щодо того, як Афіни повинні відповісти на повстання міста Мітілена. Голосування принесло перемогу тим, хто вважав, що «люди, які приймають мудрі рішення, викликають більший страх у ворогів, ніж люди, які роблять необдумані кроки». Сподіваймося, що здоровий глузд переможе й цього разу.

Альваро де Васконселос — директор Португальського інституту стратегічних і міжнародних досліджень.