Країна — на межі нервового зриву

Це неправда, що у нинішньої влади немає ідеології, що вона вся просто-таки наскрізь прагматична, що, окрім грошей, її нічого не цікавить. Цікавить, ще й як — причому чим більше у неї грошей, тим хитромудріша її політична філософія. Інша справа, що свої дійсні політичні погляди влада до певного часу соромилася пропагувати, демонструючи на публіці ідейний унісекс. Але все таємне рано чи пізно стає явним. Загострення політичної боротьби при незграбній передачі влади назад від Медведєва до Путіна призвело до того, що влада була змушена позначити свій ідеологічний профіль. У рекордно короткі терміни аморфна і в’язка доктрина «путінізму» трансформувалася в кондовий і твердий як жерсть «пушизм».

ПРОЕКТНО-КОШТОРИСНА ДОКУМЕНТАЦІЯ

У кого гарна пам’ять, той легко пригадає, як усе починалося. У 2005 році, в епоху розквіту суверенної демократії, на сайті ветеранської організації співробітників спецслужб Санкт-Петербурга був вивішений курс лекцій, нібито прочитаних анонімним автором на засекречених курсах ФСБ, під підкреслено скромною назвою «Проект Росія». Незабаром після цього було видано книгу з однойменною назвою, оформлену в стилі тому з Повного зібрання творів В.І. Леніна, яку, якщо вірити російській «Вікіпедії», перед тим, як надійти у продаж, було розіслано усім керівникам силових структур, МЗС, уряди й адміністрації президента. До 2010 року світ побачило ще три дорого переплетених фоліанти «проектно-кошторисної документації» для Росії. За моєї пам’яті єдиною анонімною книгою, що користувалася раніше у народі такою ж популярністю, були «Закони мафії», видані, проте, не так помпезно.

Тоді як офіційна ідеологія Кремля на словах визнавала значущість демократії, важливість універсальних, тобто «західних» цінностей й обережно натякала на необхідність їхньої адаптації до особливих російських умов, що в перекладі з езопової мови кремлівських політиків означало обмежене вживання, анонімний автор «Проекту Росії» брав бика за роги й оголошував демократію головною загрозою безпеці Росії, а Захід — її природним історичним противником. На цьому революційність твору вичерпувала себе, у всьому іншому книга не вирізнялася особливою оригінальністю й у своїй філософській частині була жалюгідним плагіатом ідеології сучасних європейських наці.

Вражаюча та безпечність, з якою суспільство поставилося тоді до цієї ідейної провокації.

Книга здалася реакційною духовною відрижкою закомплексованого маргінала, який окопався в глибокому підпіллі, бо не впорався зі стресом, пережитим після падіння Берлінської стіни. Виявилось, проте, що маргінал засів зовсім не в окопі, а влаштувався на самісінькій видноті, а думки, висловлені анонімним автором «Проекту Росії», були лише його до певного часу потаєним, майже інтимним світоглядом.

Нам розповіли про наше майбутнє, але ми не зрозуміли натяку, віднісши все до минулого. І лише коли суверенна демократія разом зі своїм натхненником Владиславом Сурковим з’їхала з Кремля, потаєна ідеологія стала напівофіційною, а потім і офіційною. Вона перестала бути анонімною, виплеснулася одразу з усіх політичних звукопідсилюючих пристроїв, заговорила тисячами голосів.

Сьогодні часто говорять про реакцію влади на дії опозиції, чи то про переляк, чи то істерику. Насправді все набагато складніше. Якщо й були переляк або істерика, то вони лише оголювали те, що у прихованій формі існувало задовго до усіляких опозиційних хвилювань, але що в інших, більш «вегетаріанських» політичних умовах вдавалося ховати подалі від сторонніх очей. Ми почули, нарешті, правду. Подобається вона комусь чи не подобається — це інше питання. Але вона полягає в тому, що російська влада міцно стоїть на антидемократичних, антизахідних позиціях, що вона схиляється до тоталітарних вчень, що їй симпатична ідея корпоративної держави і що вона не відчуває сорому при вживанні репресивних заходів щодо своїх ідейних і політичних противників. Знання цієї правди корисне як тим, хто передбачливо виховує в собі душевний конформізм усередині країни, так і тим, хто на Заході культивує прагматичний підхід до Путіна у дусі realpolitiк.

НА ПІВДОРОЗІ ДО ФАШИЗМУ

На початку «відважних 90-х» геніальний Вадим Цимбурський визначив фашизм як повстання нації проти спроб вписати її у непрестижний і дискомфортний для неї світовий порядок на правах нації «другого сорту». Він попереджав, що Росію ніхто на пільгових умовах абсорбувати в систему нових міжнародних відносин не буде. Тому він вважав, що за бажання за будь-яку ціну закріпитися на околиці «світового цивілізованого» перед Росією постане вибір між двома шляхами: шляхом компрадорським і шляхом фашистським. Все, що буде сказано нижче, якоюсь мірою є данина пам’яті Вадиму.

Якщо двадцять років тому фашизація Росії уявлялася абстрактною можливістю, яку можна було обговорювати на семінарах Інституту філософії РАН разом із сотнею інших гіпотетичних сценаріїв, але не більше того, то сьогодні це — вельми конкретна перспектива, жити в якій з високою часткою імовірності, можливо, припаде вже нинішньому поколінню росіян. Колись Вікторія Токарєва написала, що до хорошого люди звикаються не швидко, а дуже швидко. До цього можна додати — до поганого теж.

Чомусь абсолютно необґрунтовано вважається, що якщо російський народ одного разу провалився в історичну прірву, то з ним уже більше нічого такого не може статися. Начеб як в одну воронку снаряд двічі не потрапляє. Насправді жодного серйозного імунітету проти тоталітарного обдурювання російський народ виробити не встиг. Навпаки, психологічно йому набагато простіше поміняти знак з «плюса» на «мінус», але залишитися в колишній етичній парадигмі, ніж почати болісно виробляти якусь нову парадигму. Тому цілком можливо, що маятник просто гойднеться з крайнього лівого положення в крайнє праве, не затримавшись на рятівній помірній середині. У цьому випадку нова російська державність набуде форми православного фашизму. Це все одно якби 1917 року владу взяли не більшовики, а чорносотенці.

Те, що кілька років тому здавалося маловірогідним, сьогодні виглядає сповна технологічним. Ми перебуваємо на порозі небаченої культурної контрреволюції. Ревізії піддається щось більше, ніж «ліберальний зигзаг» Медведєва і навіть плоди горбачовської «перебудови». Під питанням опинився європейський вибір Росії як такий. Йдеться про перегляд культурної й політичної парадигми, у межах якої Росія розвивалася майже півтисячі років.

Під розмови про руйнівну природу «кольорових» революцій правляча еліта сама готує революцію, яка в рази більш нищівна, ніж більшовицький переворот. Ця революція загрожує стрясти Росію до самої основи, перетворивши її на ізольовану від світу середньовічну клерикально-кримінальну державу.

По суті — це реваншистська політика. Але це не реванш «обділеної» нації, як у Німеччині, або «обділеного» класу, як у царській Росії. Це реванш «обділеної» архаїчної культури, витісненої на узбіччя історії, стиснутої до розмірів «чорної діри», але не зниклої, не розчиненої в небутті, а такої, що зачаїлася і тепер готова втягнути в себе весь російський всесвіт. Думки і відчуття, викладені у «Проекті Росії», відстоялися й готові до вжитку.

Влада свідомо чи несвідомо заштовхує Росію в цю «чорну діру». Однією рукою вона потурає агресії неуцтва, що атакує будь-які осередки культурного зростання. Іншою рукою вона видавлює з країни всіх тих, хто цій агресії намагається чинити опір. Масова і, мабуть, безпрецедентна для Росії еміграція не бентежить правлячий клас, а, швидше, тішить. Людей, що залишилися, частково залякують, частково підкуповують. Трансформація їхньої свідомості може статися блискавично і для них самих практично непомітно. Якщо комусь це здасться утопією, рекомендую пригадати про загальну і щиру віру декількох поколінь радянських людей у комунізм.

За декілька років нікому буде дивуватися з того, що «Ну, постривай!» — це заборонений до показу мультфільм з категорії «для дорослих», а «Ісус Христос — Суперзірка» можна подивитися лише «по блату» і лише на закритих показах у кіноклубі при Московській патріархії. Подібне стане настільки природним, що на нього перестануть звертати увагу. А нова поросль російських інтелігентів-націоналістів з жаром розповідатиме наїжджим іноземцям про гігантські переваги життя за нафтогазовою завісою.

Описувати наслідки безглуздо — простіше перечитати заново книги Войновича і Сорокіна. Якщо це все-таки станеться, то за декілька десятиліть у результаті добровільної культурної самоізоляції Росія, вирвана зі світового історичного контексту, поставне перед людством приреченим ізгоєм на зразок Північної Кореї. І китайські туристи їздитимуть сюди як на сафарі, аби познімати архаїчні індустріальні пейзажі на японські камери. Після цього, швидше за все, країна розпадеться на частини, кожна з яких продовжить своє історичне існування як супутник на орбіті якоїсь іншої культури.

Росія уражена синдромом культурного імунодефіциту. При цьому досвід не лише самої Росії, але й країн з набагато потужнішими культурними традиціями опору неуцтву показує, що ніхто не застрахований від нападів історичної істерики. Через це пройшли Німеччина й Італія, до цього були дуже близькі США. До цього, як ніколи, зараз близька Росія — країна на межі нервового зриву.

СТОВБУРОВІ КЛІТИНИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Путінізм, навіть у його нинішній обрізаній формі «пушизму», ще далеко не фашизм. Але це та стовбурова клітина, з якої за бажання фашизм можна легко виростити. Нинішня очевидна політична і неочевидна економічна криза оголили убогість філософії посткомуністичної еліти, яка за фасадом красивих слів приховувала бідність політичної думки й інфантильність етичного відчуття.

Час, коли політику в Росії формувала свідомість, скінчився. Настає час підсвідомого, якщо вже і зовсім не несвідомого.

Сучасну російську підсвідомість сформовано родовим шоком посткомуністичного суспільства, провінційним страхом перед світом, що раптом відкрився йому і здається ворожим, глибоко прихованим комплексом неповноцінності, який воно намагається заглушити демонстративним хамством і похвалянням. Це практично ідеальний коктейль для фашизму. Щоб не випити його, Росії потрібно зробити над собою величезне моральне і політичне зусилля, тоді як для того, щоб розчинитися в нім без залишку, практично ніяких зусиль робити не треба. Все станеться самохіть.

(www.novayagazeta.ru)