Крізь долю єврейської громади

«Жертви війни намагаються заокруглити цифри. Навряд чи можна сьогодні знайти правду або винних, а виходить така собі конкуренція жертв, коли кожен народ хоче показати себе більшим мучеником», — розповідає мені одна із студенток по дорозі до місця колишнього Янівського табору смерті. «200 тисяч загиблих», — написано на кам’яному монументі, а поруч банер, який повідомляє, чим дихає ця земля: «Вічна пам’ять невинно загиблим. Вічне прокляття катам». Отже, ще не пробачили. Щороку 19 листопада тут львів’яни проводять екуменічну молитву. Це місце, непримітне на карті Львова, знаходиться неподалік Янівського кладовища, поруч тюрма, де знищували не лише євреїв, але також українських і польських в’язнів.

Доктор Гелен Зордрагер, яка минулого літа видала книжку «Євреї Лембергу» в Нідерландах, розповідає: «Завданням перших в’язнів-євреїв було збудувати тюрму і весь концентраційний табір: досі збереглися ті самі тюремні бараки. Це був табір для рабів, які на фабриці готували військові речі для армії СС. Вони вмирали з голоду, виснаження, хвороб або від тортур, які здійснювалися над ними. Пізніше євреїв почали привозити сюди, наказували роздягатись догола і просто розстрілювали. Тоді було неважливо, чи хтось вмирав одразу, чи ні, їх просто скидали в одну масову яму. Фактично це місце з такою гарною природою стало спільною могилою».

Так само, як тепер ця яма наповнена водою та сміттям, колись вона була вщерть заповнена людськими тілами. Олександр Щварц практично один із небагатьох, якому вдалося з неї вибратися і втекти в навколишні ліси, після того як німці стріляли у нього, тоді ще маленького хлопчика, і його батька.

Замовкаємо. Раптом якась з дівчат каже: «Помолімося!» і починає тихе «Отче наш». Мовчимо ще якусь хвилю.

Ми почали свою подорож шляхом євреїв, по якому їх вели на смерть, з останньої зупинки, тому зараз вирушаємо у центр міста. По дорозі студенти роздумують вголос: «Адже ж і одні, і другі були людьми, що має змусити людину так жорстоко вбивати собі подібну!», «Слухайте, а вони взагалі вважали себе героями за те, що вбивають малих дітей чи це просто виконання наказу?»

Наступна зупинка — вулиця Я.Рапопорта, що неподалік Краківського ринку. Тут досі збережено стару єврейську лікарню, збудовану в типово орієнтальному стилі, а на куполі навіть збереглися зірки Давида. Чути плач за мурами лікарні — сьогодні тут міське пологове відділення. Тут народжується нове життя. Німці не зруйнували лікарні, бо вона потрібна була їм для військових потреб.

Погром 1 липня 1941 року мав доволі карнавалізований характер. До речі, збереглися фото, де професорів, лікарів, юристів показово змушують мити асфальт на площі перед оперним театром, змінюючи їхню соціальну роль на раба.

Якщо уважно гуляти вулицями стародавнього Львова, то інколи трапляється побачити, що група євреїв плаче біля стін найбільшого у місті Краківського ринку. Пані Гелен пояснює: «До війни тут був величезний єврейський цвинтар. Німці зрівняли його із землею і покрили асфальтом».

Ідемо далі. Хто хоче відчути автентичну єврейську атмосферу обов’язково має побувати в кав’ярні «Штука», що на вулиці Шолом Алейхема. Тут на стінах справжні написи на мові ідиш — таких багато можна зустріти у Львові — у цій кав’ярні вони справжні.

Переходимо дорогу. Трохи далі по вулиці Чорновола одразу за мостом було створено гетто. Сюди було два входи — один із боку вулиці Замарстинівської, де також була тюрма, а другий, через котрий і ми входимо, попід міст, називався воротами смерті, бо кожен, хто крізь них проходив, був упевнений, що назад не повернеться.

На розі стоїть пам’ятник — чоловік у розпачі здіймає руки до неба. Молиться. Внизу читаємо уривок з книги пророка Єзикиїла про долину, повну костей, в яких Бог обіцяє ввести дух і знову оживити їх.

Трохи ближче до центру, на площі Теодора, знаходиться одна із двох збережених синагог. До слова, перед війною їх було майже півсотні. Поки пані Гелен розповідає історію, двері відчиняє старенький охоронець. Подарунок. «Можна нам всередину?» — запитуємо. Схоже, Марко радіє з того, що має з ким поділитися болем свого храму. «Німці не знищили синагоги, бо вона має доволі непримітний зовнішній вигляд, тому вони одразу перетворили її на конюшню. Потім радянська влада ненадовго дозволила нам тут молитися, але згодом з побудовою навпроти готелю «Львів» синагога перетворилася на зал гімнастики», — розповідає російською дідусь.

Сьогодні синагога не діє, бо громада немає коштів на реставрацію, проте тут збирається молодь, театральні гуртки, діє бібліотека і курси мови ідиш, які відвідує багато львівських студентів-істориків. «Можете піднятись на другий поверх — у молільню для жінок, бо в нашій традиції чоловіки і жінки моляться порізно», — запрошує Марко. Під ногами скриплять старі львівські сходи, крізь відчинені двері бачимо диван, а на ньому купу чорних шляп, на стіні фото святая святих для кожного іудея — Єрусалиму, а посередині — зірка Давида.

Це насправді був день руйнування стереотипів.