Крихкі основи держави загального добробуту
Протиріччя між свободою та рівністю існують відтоді, як сучасна демократія поставила громадянство в основу політичної легітимності. У будь-якому демократичному суспільстві поняття свободи для всіх розходиться з поняттям загальної рівності і навпаки. І неважливо, як часто ми проголошуємо, що всі люди «народжені вільними та рівними у своїй самоповазі та правах», це зіткнення принципів не втратило своєї актуальності. Воно просто набуло нових форм, частково завдяки економічному та технічному прогресу, а разом із ним і зростанням добробуту, і частково завдяки зусиллям, спрямованим на його ослаблення.
Суперечність між громадянською, юридичною та політичною рівністю й реальністю економічної та соціальної нерівності зауважили ще за часів французької революції. Сьогодні громадяни використовують свої громадянські, юридичні та політичні права, вимагаючи економічної та соціальної рівності, або, щонайменше, скорочення нерівності. Рівні права, згідно з цією логікою, якій надавали особливого значення в соціалістичній думці, мають на увазі державну політику, спрямовану на скорочення нерівності в реальних життєвих умовах усіх громадян.
Справді, сучасні демократії відрізняються саме своїм прагненням об’єднати шанування свободи та формальної рівноправності з державною політикою, яка, як йдеться в преамбулі конституції Франції 1946 року, забезпечує всім громадянам «гідні життєві умови». Сучасні демократії засновують свою легітимність на гарантії як політичних, так і соціальних прав.
Але державне втручання в сучасних демократіях виходить за рамки держави загального добробуту пост-1945 року, що прагнула захистити своїх громадян від ризику, пов’язаного зі старістю, сімейними обов’язками, нещасними випадками, захворюваннями та становищем на ринку праці. Сфера державного втручання сьогодні розширилася та доповнилася освітою, культурою, спортом й етнічними питаннями, що передбачає: лише громадяни, які мають однаковий доступ до освіти та які отримали визнання своїх історичних і культурних особливостей, можуть насолоджуватися справжньою рівністю.
У результаті збільшується кількість учнів в навчальних закладах, а також абсолютна та відносна вартість утримання навчальних закладів. Культурні програми, які фінансує держава, ще більше зміцнюють «демократію загального добробуту», тоді як економічна та символічна важливість спортивних заходів призвела до державного втручання і в цю сферу, що виражається в розширенні частки спортивних занять у програмі державних середніх шкіл. Завдяки державі загального добробуту, в спортивних заходах, які вперше набули популярності серед представників бездіяльних вищих класів, сьогодні беруть участь усі.
Більше того, громадські права дедалі більше приводять у відповідність із бажаннями та вимогами різних груп населення, що становлять націю. Чи може бути справжня рівність для громадян, чия мова, історія та культурні особливості маргіналізуються впливом мови, історії та культурних особливостей більшості? Навіть у Франції, де універсальні республіканські принципи теоретично суперечать такій політиці, дії державної влади носять етнічний характер під маскою географічних або соціальних критеріїв.
Досягнення більшої рівності посилює прагнення до ще більшої рівності. «Коли нерівність є неписаним законом, найбільші прояви нерівності не привертають уваги, — писав Алексис де Токвіль у своїй книжці «Про демократії в Америці», — але коли все більш-менш зрівняне, найменша нерівність викликає образу». Оскільки жодне суспільство не може забезпечити абсолютну рівність, «демократія загального добробуту» посилює почуття розчарування та незадоволення, а, отже, й вимоги демократії загального добробуту у великих, аж ніяк не менших кількостях.
У результаті держава загального добробуту неминуче починає чимраз більше заглиблюватися в розмежування та подробиці в міру того, як постійно додає та деталізує категорії і групи, що мають право на офіційне визнання й ресурси. Наприклад, різке зростання безробіття в 1970-х роках призвело до створення кількох нових категорій осіб, які мають право на отримання державної допомоги, і їхньої подальшої модифікації для приведення у відповідність з обмеженими фінансовими можливостями. Усі європейські країни тоді почали проводити політику забезпечення мінімального рівня доходу, щоб допомогти тим, хто втратив допомогу, що сприяло подальшому розширенню законодавства в європейських країнах.
Таким чином, народження та розвиток держави загального добробуту відображає неминучий факт: свобода та рівність конфліктують одна з одною, але водночас тісно пов’язані між собою, оскільки обидві ці цінності є невід’ємною частиною ідеї демократії. Демократичні принципи закликають до організації суспільства таким чином, щоб обидві цінності були реалізовані якнайбільше. Але можливості для державного патронажу, що не підриває свободу та рівність усіх громадян, вельми обмежені. У цьому й полягає парадокс, властивий демократії, і завдання політиків — займатися протиріччями, які він викликає.
Одночасно завданням громадян є збереження формального, політичного значення громадянства в міру розширення державного втручання з метою забезпечення загального добробуту, оскільки це може призвести до обмеження політичної свободи в ім’я більшої рівності. Що ще ймовірніше, це може звести політику до повсякденного управління перерозподілом багатства між групами, співіснуючими в одному суспільстві, але які необов’язково мають ще щось спільне одна з одною.
Такий результат, проте, швидко зробить всі спроби забезпечити матеріальну рівність нежиттєздатними, оскільки без єдиного політичного самосприйняття, на якому базується суспільна солідарність, перерозподіл багатства державою загального добробуту втрачає свою легітимність.
