Курдська дилема Анкари
Сьогодні турецькі військові готові до вторгнення в Північний Ірак. А рішення щодо проведення широкомасштабної операції цього тижня має схвалити турецький парламент. Таким чином цілком не виключено, що нова війна у близькосхідному регіоні може розпочатися з дня на день.
Пропозиція «зачистити» Курдистан на є чимось новим. Турецька армія дуже потужна, а її генерали мають достатній досвід війни проти партизанських угрупувань, щоб стверджувати про здатність ліквідувати тренувальні табори і бази курдських сепаратистів. Як вважає головнокомандуючий турецької армії Ясар Буюканіт, створення незалежної курдської держави на півночі Іраку становить загрозу для безпеки Туреччини. За його словами, Ірак рухається до того, щоб стати конфедерацією, а це може призвести до відділення північної курдської території від решти країни.
Після того, як до Іраку було введено американські війська, іракські курди створили на півночі країни фактично незалежну державу. У ній функціонує своя армія, поліція і закони. Проте ще за правління диктатора Саддама Хусейна місцеві воєнізовані формування — пешмерга — були достатньо сильні та боєздатні. Очевидно, що сьогодні Туреччину непокоїть, що в іракському Курдистані розташовані бази сепаратистів із Робітничої партії Курдистану (РПК), на яких вони проводять свої навчання, готують свої нові акції і відпочивають.
При цьому слід узяти до уваги, що пешмерга проходять науку в американських інструкторів і мають на своєму озброєнні сотні одиниць важкої техніки. Отож, якщо Туреччина і Курдистан підуть на реальне великомасштабне протистояння, то може розгорітися неабияка війна. Тим паче, що ситуацією на іракському фронті негайно скористаються бойовики із РПК, які вже активізувалися на сході Туреччини. Фактично Анкарі доведеться воювати з курдами як мінімум на двох фронтах, не беручи до уваги можливих терористичних атак углибині країни.
З огляду на можливий спротив курдів вторгненню до іракської частини курдських територій треба пам’ятати, що на сьогодні Курдистан, має повну можливість, причому цілком легальну, озброюватися найновішим озброєнням захисту. Чого, можливо, не враховують турецькі військовики, адже найсучасніші зенітно-ракетні та протитанкові комплекси можуть дуже легко звести нанівець всю перевагу турецької армії в оснащенні. І фактично зведуть піхотинців один на один. А це, як вказує досвід багатьох армій, є надзвичайно складною й політично, а не лише військово небезпечною акцією. Про що свідчить як воєнний досвід американців у В’єтнамі, так і російський досвід в Афганістані та Чечні.
Туреччина, Іран і Сирія, які мають довгу історії придушення курдських сепаратистських рухів, стежать за курдською адміністрацією в північному Іраку. Туди за останні п’ять років приїхали сотні іноземних курдів, щоб учитися в університетах. Курдські режисери з Ірану знімають там кінофільми, які б заборонили в Ісламській республіці. Лінгвісти вкотре починають прикладати зусилля, щоб об’єднати народні маси і прибрати розбіжності між діалектами курдської мови, які стоять на заваді панкурдського руху об’єднання єдиної нації.
Курди, загальна чисельність яких оцінюється від 30 до 40 мільйонів, послуговуються курдською мовою і мають свою культуру, яка є відмінною від арабської, іранської чи турецької. На сьогодні вони являються найбільшою у світі етнічною групою, яка не має своєї держави. Усе це сталося у результаті політичної махінації після розпаду Османської імперії по закінченні Першої світової війни. Курди протягом усього ХХ століття боролися проти урядів Туреччини, Іраку, Ірану і Сирії. Ці чотири країни, що поділили між собою територію Курдистану, подавляли курдську мову, руйнували курдські села і страчували курдських активістів. Так лише протягом 1980-х років Саддам Хусейн знищив десятки тисяч курдів, щоб подавити їхнє повстання.
Фактично, на сьогодні Туреччина може бути втягнутою у дуже неприємну і за своєї вини в довгострокову акцію на кшталт Чечні, але яка при цьому є набагато потужнішою, оскільки Чечня є значно меншою як за розміром території, так і чисельністю населення. Окрім того, якби Чечня мала хоча б частково визнання своєї незалежності, то росіяни мали б ще більше проблем і навряд чи взагалі б змогли приборкати цю бунтівну республіку. Нині усі карти не на стороні Туреччини. Тому як турецьким військовим, так особливо політикам треба було б замість вторгнення до Курдистану, яке може мати фатальні наслідки, перш за все для самої Туреччини, взяти певний тайм-аут і замислитися над тим, що ж взагалі відбувається.
А в дійсності відбувається наступне: Туреччина, як утім і ряд інших країн світу, сьогодні перебуває у другій стадії розпаду імперії. На цій стадії знаходиться не лише Росія, яка, до речі, дуже схожа за своїми реакціями, наприклад, на визнання геноциду комуністичного режиму щодо українського народу. Та спробами ревізувати результати розслідування стосовно трагедії поляків у Катині і реагуванням на прагнення незалежності своїх національних регіонів.
Складні проблеми на сьогодні мають й інші країни, які знаходяться на другій стадії імперського розпаду. В першу чергу, тут можна відмітити Велику Британію, котра має найболючіші проблеми і виклики, але й має найбільше досвіду, і, можливо, найбільш успішно справляється з цими викликами. Можливо, турецьким політикам треба було б вивчити досвід британців у цьому напрямі. Оскільки, якщо взяти співмірне протистояння Великої Британії і частини зайнятої нею Ірландії, то проглядається певна аналогія з протистоянням у Курдистані. Хоча проблема у британців була, можливо, дещо легшою, оскільки населення британське і місцеве мало співвідношення дещо інше, ніж у Курдистані, — не на користь «великотурків».
Сьогодні Туреччина «розривається» ще від кількох напрямів свого політичного розвитку і своєї «багатовекторності», від якої їй необхідно вилікуватись і остаточно визначитись у якому напрямку вона буде розвиватися. На цьому етапі рівнобіжних сил, котрі фактично її тягнуть у різні боки, й перебуває нині Туреччина. Адже вступ до Європейського Союзу є вектором, суттєво відмінним від проімперського. А ще один потужний вектор — руху в напрямку ісламської держави та ісламського суспільства, який є надзвичайно потужний у Туреччині, й ще тягне її у зовсім іншому напрямку. Відмінному, до речі, від обох інших.
За таких реалій Туреччина не може рухатись у жодному з напрямків і може навіть «розірватися» в політичному і соціальному сенсі. Якщо взяти історичні аналогії, то дуже багато держав робили спроби вилікуватися від таких протиріч за допомогою великої чи невеликої війни. Але в останні десятиліття кожна подібна спроба закінчувалась лише крахом як і політики, так і самої держави. Особливо значущим прикладом є політика Радянського Союзу щодо Афганістану. Тому, враховуючи це, турецькі політики мають достатньо історичних прикладів, цілком підставних для аналогій і задля того, щоб все- таки не здійснювати цей необдуманий крок, а за допомогою Євросоюзу та США, які є її союзниками, і це дуже великий позитивний шанс для Туреччини, залагодити конфлікт сучасними засобами. І вийти на новий етап розвитку держави і суспільства.
З іншого боку, початок військових дій Туреччині в Курдистані здатен викликати детонаційний процес взагалі у цьому регіоні. Оскільки, окрім Туреччини, курдська проблема наявна як в Ірані, так і в Сирії. Й той вузол напруженості, який на сьогодні існує стосовно арабо-ізраїльських протиріч, стосовно ситуації загалом в Іраку і ситуації щодо Ірану, робить цей регіон вибухонебезпечним у кубі. А вторгнення Туреччини може призвести до початку дуже багатьох локальних конфліктів, а, можливо, і перерости в загальнорегіональний конфлікт, коли всі будуть воювати проти всіх. Безсумнівно, що Туреччина від цього лише програє.
Хто від цього виграє? Найбільше, мабуть, виграють ісламські екстремісти, оскільки їхньою метою є роздмухати вогонь у багатті, особливо в ісламському світі, й перекинути його на решту світу. А з суто економічної і політичної точки зору тактичний виграш мають ряд країн, зокрема Росія, яка таким чином збільшить свої впливи на держави Близькосхідного регіону і стабілізує, а то і збільшить ціни на енергоносії, на яких і тримається її економіка.
