Киргизький сценарій

Нижня палата киргизького парламенту минулого скликання припинила свою діяльність. Роботу розпочав новий парламент, спікером якого обрали лідера Соціалістичної партії Омурека Текебаєва. Частина політиків розчарована таким рішенням, оскільки саме склад нового парламенту викликав масове невдоволення. Тим часом верхня палата парламенту призначила вибори президента країни на 26 червня. В.о. президента Киргизстану Курманбек Бакієв має намір взяти в них участь. ОБСЄ вважає плани провести вибори в червні нереалістичними й небезпечними. Тим часом у суботу в Кремлі підтвердили, що Аскару Акаєву надано можливість приїхати до Росії.

Відкрито демонстрована вседозволеність, шантаж, залякування, підкупи разом із цілковитим ігноруванням думки виборців породили активний опір населення Киргизстану, що став для багатьох несподіваним. Протестні виступи прокотилися практично по всій території країни. Лідери опозиції опинилися перед необхідністю очолити й утримати рух протесту в цивілізованому руслі. Опозиція висловила недовіру владі й висунула вимогу визнати вибори, що відбулися, недійсними, подовжити повноваження старого парламенту до президентських виборів, провести вибори до парламенту після президентських. У деяких регіонів Киргизстану курултаї усунули місцеву владу та створили народні органи самоврядування. Критика дій опозиції міжнародними організаціями й посольством США спонукала владу до застосування сили в містах Джалал- Абад та Ош. Основним результатом безвідповідальних дій влади стала радикалізація опозиції і, що викликає обґрунтовану стурбованість, передача частини зброї в руки протестуючих. Дров до багаття підкинули російські політики, які виступили з різким засудженням акцій протесту та закликали президента до жорстких дій. 22 березня було спішно організовано мітинг на підтримку глави держави, почалися арешти опозиціонерів. 23 березня в Бішкеку силами ОМОНу розігнали антиакаєвську маніфестацію. 24 березня провокації проти мітингуючих на головній площі столиці спровокували заняття будівлі уряду. Слід особливо відзначити, що впродовж усіх протестних виступів пліч-о-пліч були і киргизи, і узбеки, і росіяни, і представники інших національностей. Тож заяви деяких ЗМІ про міжнаціональні суперечки можна розцінити лише як безвідповідальну спробу розпалити їх.

КОРІННЯ РЕВОЛЮЦІЇ

Останні парламентські вибори мали передувати президентським, спочатку запланованим на кінець цього року. Коріння конфлікту пов’язане безпосередньо з діяльністю Аскара Акаєва та його найближчого оточення. Відхід від демократії почався із заміни відносно незалежного і тому незручного парламенту та гонінь на опозиційно налаштовану пресу. Зміни Конституції після цього стимулювали процес узурпації верховної влади. Його прикривали імітацією активної політичної діяльності у вигляді президентських ініціатив, що так і не були реалізовані.

Уже до 2000 року гарант Конституції вичерпав ліміт довіри. Однак роздробленість опозиції, політична інертність населення та величезний, порівняно з опозиційним, адміністративний ресурс, дозволили Акаєву за допомогою політичних маніпуляцій, усунення конкурентів запровадженням додаткових законодавчих обмежень, наприклад, у вигляді іспиту зі знання державної мови для кандидатів у президенти, а також підтасовування й фальсифікацій зберегти владу ще на один термін.

Останній період правління А. Акаєва характеризувався корупцією на всіх рівнях влади, насильницькою експропріацією власності та створенням сімейної монополії практично в усіх прибуткових сферах. Широкого поширення набула практика продажу державних посад. За словами обізнаних людей, ціна міністерської посади коливалася від сотень тисяч до мільйона доларів США. Зрозуміло, основною метою чиновників, які отримали владу таким чином, ставало відновлення витрачених грошей та їх примноження. На ці цілі в бідній державі можуть використовувати лише зовнішні кредити та гранти, які безсоромно привласнювали можновладні манкурти. Цей процес викликав ланцюгову реакцію по всій вертикалі влади... Країну було остаточно загнано в порочне коло бідності. Прихована інфляція досягла 20—25% на рік за збереження заробітної плати на колишньому рівні. Середній доход на душу населення не перевищував один долар США на день.

Все це породило масове невдоволення населення й вкрай негативне ставлення до влади і, передусім, до глави держави. У разі перемоги противників режиму Акаєва та його оточення могли притягнути до відповіді. Нещодавно відомий діяч мистецтва та політик М. Ешимканов порівняв ситуацію в Киргизстані з ситуацією в Румунії наприкінці 80-х років. Усвідомлюючи подібну перспективу, влада прагнула всіма наявними засобами отримати провладну парламентську більшість з участю членів сім’ї та її найближчого оточення.

«ПОХОРОНИ ДЕМОКРАТІЇ»

Цей процес можна умовно поділити на три взаємопов’язані етапи: забезпечення, підготовка, реалізація. До етапу забезпечення, найдовшого за часом, входило створення іміджу ліберального демократичного президента та відповідно влади й держави. Водночас внаслідок політичних реформ було знято кількісний ценз для визнання виборів такими, що відбулися, і усунуто від участі у виборному процесі політичні партії. З політичної арени усунули всіх осіб, здатних скласти конкуренцію главі держави. Під час виборів різного рівня було відпрацьовано способи нейтралізації неугодних кандидатів — від фальсифікації підсумків до кримінального переслідування.

Другий етап розпочався напередодні останніх парламентських виборів — за межами видимості міжнародних спостерігачів. Найбільш характерними способами політичної боротьби, застосовуваними владою, стали маніпуляції зі списками, численні порушення термінів і правил агітації, залякування неугодних кандидатів і членів їхніх сімей, підкуп виборців тощо. У підконтрольних ЗМІ було розгорнуто великомасштабну PR-кампанію проти опозиції. Численні заяви А. Акаєва про те, що опозиція готується до перевороту й необхідно «дати їй відсіч», виступ із засудженням революцій у Грузії та в Україні різко дисонували з його ж закликами до проведення «чесних і справедливих» виборів. Паралельно задовго до офіційно дозволеного агітаційного процесу розпочали відкриту агітацію за кандидатів від партії влади. За допомогою адмінресурсу під надуманими приводами було вибито з боротьби за депутатські мандати найвідоміших і найрадикальніших представників опозиції.

На членство в парламенті претендували найближчі родичі вищої керівної ланки: діти президента Бермет та Айдар Акаєви, молодші сестри його дружини Майрам — Окен і Аязгуль, син прем’єр-міністра Миколи Танаєва, син і зять глави президентської адміністрації Тойчубека Касимова. При цьому Бермет Акаєва брала участь у виборах, порушуючи ценз осілості, за яким у реєстрації відмовили колишнім послам Киргизької Республіки. Участь родичів керівництва в роботі парламенту напередодні президентських виборів дозволила б зцементувати провладні сили й забезпечила оперативне реагування на негативні для влади процеси в парламентській опозиції. Крім того, маючи «сімейну» фракцію, можна було б лобіювати зміну законодавства для подальшого збереження влади. Наприклад, перехід до парламентської республіки й затвердження головною дійовою особою представника «сім’ї». За сприятливих умов можна було б ініціювати референдум про подовження повноважень чинного президента.

У щорічному посланні народу Киргизстану 26 жовтня 2004 року А. Акаєв назвав радикалізм загрозою для цілісності держави та зобов’язав держструктури вжити необхідних заходів для забезпечення суспільної безпеки, захисту прав і свобод людини. Влада готувалася застосувати проти опонентів силу під прикриттям боротьби з тероризмом й екстремізмом. Відмова від реєстрації опозиційних кандидатів виглядала як провокування опозиції на «протиправні» дії, а її шельмування мало легітимізувати вплив на опонентів за допомогою сили. Застосування сили неодмінно викличе реакцію у відповідь, як це було під час аксийських подій (16—18 березня 2002 року в Аксийському районі населення виступило на захист засудженого депутата Азімбека Бекназарова. У сутичках із міліцією загинули кілька жителів району. — Ред. ) і 20 березня поточного року повторилося в Джалал-Абаді й Оші. За задумом Акаєва, це мало слугувати підставою для введення надзвичайного стану з метою подовження своїх повноважень.

Етап реалізації характеризувався численними порушеннями, підтасовуванням і фальсифікацією, яких не захотіли помітити закордонні спостерігачі. Багато в чому завдяки їхній «сліпоті» скарги й позови опозиції до ЦВК і судів проігнорували. Заради справедливості слід зазначити, що й опозиція взяла на озброєння методи влади, але не змогла протидіяти потужності адміністративного ресурсу. У результаті переможцями виборів стали прибічники влади, бізнесмени з сумнівними капіталами і, за даними ЗМІ, громадяни інших держав. Подальший хід подій легко прораховувався: внесення змін до законодавства та проведення референдуму щодо подовження повноважень президента для підготовки спадкової передачі влади. Однак стрімкий розвиток подій поламав усі плани.

ОСОБЛИВОСТІ КИРГИЗЬКИХ ПОДІЙ

Протестні виступи почав сам народ, а не організували лідери опозиції.

Революція почалася з периферії, її ініціювало найбільш ущемлене в соціально-економічному плані населення півдня країни.

Усунення від влади керівництва країни сталося стрімко й несподівано для лідерів опозиції.

Протестний потенціал не мав зовнішньої підтримки. Лідери опозиції не мали навіть непрямої зовнішньої фінансової допомоги.

ЗОВНІШНІЙ ЧИННИК

Порівняльний аналіз дій США, західних держав і міжнародних організацій під час подій у Грузії, Україні та Киргизстані дозволяє зробити висновок, що США і Заходу був вигідний режим А. Акаєва, який існував багато в чому на західні кредити та сліпо виконував їхню волю. Прикладів цього більш ніж досить. Але волонтери американського Корпусу миру працюють у самісінькій глибинці Киргизстану. Було б дивним, якби їхні звіти не потрапляли на столи американських аналітичних центрів, і ті не прорахували б, що глава держави не має авторитету в народу. Отже, для збереження свого впливу в Киргизстані Вашингтону необхідно було замінити лідера режиму, для чого й була організована кампанія критики А. Акаєва, до якої сам він поставився дуже спокійно. У зв’язку з цим виникла версія про змову Акаєва зі США, згідно з якою він залишає посаду за відповідну винагороду і за збереження влади «сім’ї». На користь цієї версії свідчить, зокрема, розміщення бази США у приватному аеропорту, що асоціюється з хабаром «сім’ї» за завдані незручності. Чергову критику виборів із боку Держдепу США аж ніяк неможливо порівняти з їхньою участю в процесі виборів в Україні.

У Киргизстані завжди з великою повагою ставилися до Росії. Тут традиційно сильними є проросійські настрої, і росіяни почуваються тут абсолютно комфортно. Багато громадян Киргизстану розраховували на допомогу та підтримку Росії, але у відповідь отримали обіцянки надати допомогу А. Акаєву в придушенні бунту. Російські політики вкотре наступили на ті самі граблі. Пряме засудження ними дій опозиції свідчить про цілковите незнання ситуації. Ба, більше, вони й не намагаються в ній розібратися. Продемонстрована російською політичною елітою великодержавна зверхність у кінцевому результаті може призвести до втрати Росією свого природного союзника. Боячись приходу до влади в Киргизстані проамериканського керівництва замість такого самого проамериканського А. Акаєва, вона робить усе для реалізації подібного сценарію. За спостереженнями одного німецького вченого, сьогодні погляди 80% киргизької молоді звернені на Захід.

Ані Захід, ані Росія не надавали і, очевидно, не надаватимуть допомогу і підтримку народу, який бореться за свої права. Саме бореться, оскільки від повалення антинародного режиму до встановлення легітимної працездатної влади ще слід пройти важкий шлях.

ЗАВДАННЯ НОВОЇ ВЛАДИ

Основними завданнями опозиції-переможниці є позбавлення від рудиментів колишнього режиму та створення нової системи. Водночас колишня киргизстанська опозиція дуже неоднорідна. Її об’єднання зумовлене прагненням усунути від влади А. Акаєва та його сімейно-мафіозний клан. Подальший розвиток ситуації залежатиме від того, наскільки лідери будуть здатні піднятися над особистими інтересами заради інтересів народу й держави.

Збереження президентської форми правління не виключає повторення колишніх помилок. Мабуть, доцільнішою є парламентська республіка, яка в умовах сильних родоплемінних зв’язків у їхньому позитивному сенсі дозволить підтримувати міцний баланс політичних сил, що виключить повернення до авторитаризму. Крім того, парламентська форма правління за відповідних умов забезпечить участь у політиці національних меншин, які, якщо не рахувати окремих представників, до сьогодні були від неї практично усунуті.