Латинська Америка: лабiринти демократiї
Двадцять п’ять років тому в Латинській Америці лише Колумбія, Коста-Ріка та Венесуела були досить стабільними демократіями. Сьогодні тип державного устрою, який можна назвати представницькою демократією, поширився по всьому регіону. Справді, ніколи ще з моменту здобуття незалежності не було такого розквіту демократії в Латинській Америці.
Але ніколи не можна гарантувати, що здобуте не втратять. Військовий переворот — не єдиний спосіб зруйнувати вільне суспільство. Як зауважив політолог Гільєрмо О’Доннелл, полум’я демократії може згаснути й поступово, коли виявиться, що мріям про справедливість і соціальний прогрес не судилося втілитися в реальність.
Протягом 25 років вражаючого підйому латиноамериканської демократії дохiд на душу населення збільшився лише на 300 доларів США. Навіть у Чилі, де відбувається швидке економічне зростання, а кількість бідних зменшилася вдвічі, і в Бразилії, де протягом 90-х років частка громадян, які живуть за межею бідності, зменшилася на третину, ступінь концентрації багатства збільшився.
Справа не у відсутності структурних реформ. У той час як політичні зміни допомагали поширенню демократії в Латинській Америці, структурні реформи зміцнили свої позиції. Самуель Морлі, член економічної комісії ООН із питань країн Латинської Америки та Карибського басейну, вивів показник якості реформ, спрямованих на ослаблення регулювання економіки, лібералізацію торгівлі та відкриття фінансових ринків. Показник Морлі, що змінюється в межах від 0 до 1, був на позначці 0,52 в 1977 році, але зріс до 0,82 до 2000 року.
Проте глибокі економічні й політичні перетворення в Латинській Америці замаскували серйозний дисбаланс між реформами й реальністю — фактично між надіями та їх реалізацією. Хоча цей розрив ставить під загрозу майбутнє демократії в Латинській Америці, багато латиноамериканських лідерів вважають зрадою визнання того факту, що рівень життя сьогодні ненабагато вищий, ніж у добу диктаторів. Перше, що вони роблять у відповідь, — це стають на захист демократичних режимів, кажучи, що влада більше нікого не вбиває й не катує.
Але погляньмо ось на що. Організація «Міжнародна амністія» та держдепартамент США використовують три основні показники, що характеризують права людини, — право на життя, право на фізичну безпеку і право на свободу від переслідування з політичних мотивів. Вони користуються при цьому шкалою від одного до п’яти, де один відповідає оптимальному рівню прав людини, а п’ять — загальному терору. У 1977 році, найгіршому в сенсі порушення прав людини, рівень терору в середньому по Латинській Америці становив 3,0. У 2001 році, через два десятиріччя демократії, він дорівнював 2,6. Для контрасту, по Західній Європі цей показник становив 1,1.
Проте стверджувати, що латиноамериканська демократія принесла лише розчарування — означає не просто виявляти песимізм. Це означає не усвідомлювати, що до числа найважливіших цінностей вільного суспільства входить здатність змінюватися, виправлятися й удосконалюватися.
Проблема полягає не в наших недоліках, а в тому способі, який ми обираємо для їх вирішення. Роль держави, ринку, а також місце регіону в світовій економіці — все це потребує невідкладної уваги й обговорення. Проте наші лідери вважають ці теми забороненими.
Перше, що маємо зробити, — це визнати, що виборний уряд не привів до істинної демократії, народовладдя. Друге — підібрати ключі до цих дверей.
Очевидно, Латинська Америка не дуже прагне до встановлення істинного народовладдя, і вона прив’язала себе до економіки вузького ринку, негативні наслідки чого очевидні кожному. Але уряд мусить відіграти центральну роль у дебатах про створення демократії — це навіть важливіше, ніж контроль фінансових питань.
Вочевидь, просте повернення до сильного уряду не вирішить жодних питань, оскільки такий уряд неефективний і створює протилежно спрямований, але так само сильний дисбаланс. Справді, основа для держави, здатної управляти істинною демократією, можливо, поки що не створена.
Те саме можна сказати і про ринкову економіку. Вашингтонська угода — з її акцентом на лібералізації, ослабленні регулювання й приватизації — не прогнозує збільшення доходу на душу населення, не усуває вона й бідності. Однак вона призводить до посилення нерівності. Чи означає це, що ми повинні відмовитися від ринкової економіки? Ні, бо, простіше кажучи, політична свобода невіддільна від свободи економічної.
Забезпечення автономії латиноамериканських держав у світовій економіці — це ще одне життєво важливе питання, що потребує обговорення, оскільки істотно важливо, щоб національні уряди мали достатньо влади для виконання волі своїх громадян. Тому комерційні й політичні аспекти обов’язків уряду мають бути пов’язаними одне з одним. Для цього непотрібно створювати нові адміністративні структури, але вміла політична координація може і мусить бути в центрі цієї дискусії та гарантувати її успішний результат.
Ми не можемо грунтувати наші дії винятково на комерційних побажаннях, оскільки це змушує нас підкорятися найменшій примсі міжнародних ринків. Як сказав політолог Самуель Хантінгтон, «бізнес може зблизити спільноти, але він не може встановити гармонійних відносин між ними». Сьогодні країнам Латинської Америки потрібні політичні угоди, що захищають їх від того, щоб стати жертвою або одностороннього підходу Сполучених Штатів, або глобальної економіки.
Якщо не розпочати критичного обговорення латиноамериканської демократії, це, безумовно, створить сприятливий грунт для пожвавлення авторитарних фантазій минулого. З іншого боку, якщо політичні лідери перестануть боятися обговорення важливих питань, Латинська Америка зможе рушити вперед. Завоювавши певну свободу, народ Латинської Америки не повинен розплачуватися дорогою ціною за небажання своїх лідерів почати обговорення заборонених тем.
Данте КАПУТО — колишній міністр закордонних справ Аргентини
